храм як символ духовної краси мешканців села Добрівляни

храм як символ краси мешканців села Добрівляни.

Зміст

Вступ---------------------------------------------------------------------------------------3-5

Розділ І. Історія  дерев’яної церкви.------------------------------------------------ 6-8

Розділ ІІ. Будівництво храму в селі Добрівляни----------------------------------9-12

Розділ ІІІ.  Доля церкви в період більшовизму.-----------------------------------13-15

Висновки---------------------------------------------------------------------------------16-17

Список використаної літератури

ВСТУП

На лівому березі мальовничої річки  Дністер  розкинулося велике село Добровляни, яке відоме з 1440 року.  Мальовнича сонячна долина на березі Дністра, оповита ранковою срібною мрякою, що ховає під своїм покровом зелені гаї та дністровські пологі яри.

В сиву давнину село мало назву Дубровляни. Дорівляни розташовані у родючій долині над річкою Дністер при  шосейній дорозі Заліщики — Борщів — Мельниця — Подільська, віддалене від міста Заліщики на 2 км. Село простягається на 3.285 км з добротною центральною трасою, по якій курсують автобуси, автомобілі та маршрутне таксі.[1,4]

Багата історія села, власні традиції і обряди, які формувалися протягом століть, зафіксовані і у численних писемних джерелах. Зокрема є відомості про те, що село належало багатій пані Уляні.

Як розповідає одна із легенд , що колись тут на березі Дністра, поселились втікачі з Болгарії. Вони попросили у пані Уляни згоди поселити їх саме у цій долині, яка в той час була лише чистим берегом річки. Поселенці були з роду садівників та городників. Вони вміли обробляти землю і скоро слава про родючу долину розлетілась по навколишніх поселеннях. І назвали люди долину – долиною доброї Уляни (Добровляни).[1,5]

Добровляни - багато думають, що ця назва розкладається на два слова - добрі лани, що має певний сенс, бо село знаходиться в урожайній  заплаві Дністра. Але первісна назва поселення Дубровляни.  Перші хати заснованого населеного пункту з’явилися  під горою в дубовому лісі. Таким чином, дубровляни - це  прізвисько тих перших мешканців, які осіли тут в дубовому лісі. Ось чому село засноване дубровлянами стало називатися Дубровляни.

В другій половині ХVІІст. відбулася  заміна У на О і сьогодні нам відоме, як Добровляни.[6,19]

У минулому село було невелике, бо навіть старожили пам’ятають його наполовину меншим. В основному воно розрослося в другій половині ХІХ- на початку ХХ століття.

Люди, котрі проживали в селі, відзначалися своєю високою духовністю. Саме вона залишається нетлінною і з глибини віків промовляє до нас звичаями,обрядами, піснями і справжнім дивом села - церквою, що стала виявом бачення й розуміння краси.

Церква в селі Добровляни  завжди була центром духовного і суспільного життя. Всі важливі події в житті селянина - хрестини, весілля, похорони й більшість свят - пов’язані з церквою.

На жаль, писемні джерела краю майже не зберегли відомостей про церковне життя села, історію храму. Бережуть її люди. Живе вона в їх переказах. Записати їх - це мій святий обов’язок. Можливо, в майбутньому ці записи послужать для написання документальної історії церкви  села. Така історія - вкрай потрібна. Бо вона воскрешає сліди подій, які вже, здається, давно захололи, вичахли, забулися, але озиваються до нас легендами і переказами.

Цього заслуговує наш рідний край, де ще чимало невідкритих білих сторінок. Однією з яких є доля добрівлянської  церкви. Тому я наважуюся у цій справі взяти участь. Пишучи свою роботу, я поставила перед собою завдання дослідити історію церкви в  селі Добрівляни.

 Хронологічні рамки даної роботи - період, який дозволяє проаналізувати історію церкви від найдавніших часів до сьогодення.

Мета роботи - показати роль церкви в духовному житті нашого народу; довести, що коли вороги хотіли знищити нас, то нищили наші храми, тобто нашу духовність. Тепер, коли ми живемо у вільній незалежній демократичній країні, ми мусимо, нарешті, знати правду про минуле своєї церкви, очистити нашу свідомість від намулу дезінформації, перекручень, примітивних ідеологічних догм, якими впродовж тривалого часу забивали голови і в школах, вузах, та інших навчальних закладах, і в масовій пропаганді та інформації.

Тому - то такою жаданою, такою дорогою для нас є поява чесних, неупереджених праць з історії України і окремих її регіонів. Їх поки що дуже мало. Так своєю дослідницькою роботою я маю намір примножити їх число.

Я провела пошукову роботу, яка, вірю, стане в нагоді викладачам народознавства, історії, школярам, студентам, краєзнавцям, шанувальникам минулого і сучасного нашого краю.

Хочеться, щоб моя робота стала, якщо не дзвоном, то дзвіночком, який би покликав моїх земляків на відбудову не тільки храмів, але й на відродження нашої духовності.

РОЗДІЛ І.Історія  дерев’яної церкви.

Минуло багато часу від тоді, як виникло село Добровляни. Змійкою по селу петляє Дністер. Колись, в давнину, облюбували древні люди його береги і розбили тут поселення. Ще тоді село носило назву Добрувляни. Люди, котрі жили в селі, мали глибоку віру в Бога і нестримне бажання служити Йому.

Церква на селі – це головний осередок громадського спілкування та святкового дозвілля. Ставлення до церкви головним чином визначало репутацію селянина. Регулярне відвідування церкви було обов’язковою ознакою його порядності та доброчинності. Як твердиня , церква відігравала велику роль у збереженні матеріальних пам’яток історії, духовних засад її населення.

« Під церкву» збиралися послухати мандрівних богомольців. Часто біля церкви проводилися громадські сходи з різноманітних питань. Тому, незважаючи на близьке розташування до Заліщицької церкви, в Добрівлянах все-таки була збудована своя сільська церква, визнана дочірньою відносно Заліщицької.

Найдавніша  церковна споруда в с. Добровляни  Заліщицького повіту згадується в документах 1770р. під титулом Воскресіння Христа. Детальних відомостей про архітектурний  стиль і убранство не знаходимо, але відомо що вона була дерев’яною, покрита соломою, збудована приблизно 1670р., оскільки в 1700р. згадується,  церква збудована 30 років тому.  Духовний отець – Василь Матіяшевич  -  посланий  за рекомендацією ясновельможного пана Маков’єцкого в Уневі1728р., висвячений Атанасієм Шептицьким до с. Михайлівки намісництва Кам'янецького. Але він тут перебував , у Добрівлянах по своєму тестю (прізвище невідомо) який добровільно уступив йому місце і пішов до монастиря, але без благословення пастиря.  Знаходимо відомості , що в церкві була металева гробниця, металева мирниця, анти міс , келих, Євангеліє , духовні книги, мідна кадильниця, два дзвони ( один 6 талярів, другий 4 таляри). Що з нею стало невідомо, але в 1767р. вже була встановлена інша церква.[2]

Життя йшло своїм чередом. Але ні для кого не є дивом  те, що село, яке розташоване на березі річки  час від часу може страждати від повені. Ось так і Добрівляни  1767року постраждали від величезної повені. Згідно з переказами старожилів , вода принесла дерев’яну церкву десь з під Галича. Тамтешні люди про це довідались і забрали її туди звідки вона припливла. Та за кілька років, у 1780 році, нова повінь на Дністрі - і знову річка прибила до добрівлянського берега ту саму церкву. І знову з прийшли Галича гінці, та на цей раз люди храм не повернули. Вони  зрозуміли , що це воля Божа і залишили свою церкву в Добрівлянах. Так і стояв принаймні до кінця Другої світової війни.[4]

   19 червня 1784 року повітовий інженер згадує, що добрівлянці заплатили за . церкву хоч їх тоді було мало( в той час у селі нараховувалося 82 хати) добудували до неї захристію, бабинець та хори.

Стіни церкви складені способом  «зрубу» . для будівництва були використані такі породи дерев, як дуб, смерека, ялина. Це типова для українського будівництва три зрубна будова де кожний зруб перекритий ступінчасто- пірамідальним перекриттям.

Архітектура церкви відповідала зразкам  дерев’яного  будівництва в Україні, тому в будівництві використані мистецькі форми  й технічні засоби.

Зруб  був складений  з поземних брусів не тільки в стінах, але й пірамідальному перекритті, та що зовнішній вигляд  споруди повністю відповідав внутрішньому просторовому об’єму. Церква була висока , вертикально обшита дошками. В основі лежала спільність вирішення центральної христово- купольної  композиції, орієнтація вівтарної частини на схід і відповідно входу на захід. При  церкві була дзвіниця,добудована з каменю, оцінена в 500ринських. Також було дерев’яне помешкання для священика з валькованими стінами.[2]

В архівних документах 1803р., згадується, що ця церква була дочірньою відносно Заліщицької. Ця церква проіснувала досить довго  до 1962 року, аж поки її не знищили комуністи.

Атеїстичне керівництво більшовицької партії оголосило релігію історичним ”пережитком”, з яким слід боротися і який необхідно “подолати”. На боротьбу з релігією і церквою були мобілізовані партія, комсомол, преса і навіть репресивні органи. [3,250]

Через таку більшовицьку політику у 60-80 роки ХХ  століття було зруйновано велику кількість православних, греко-католицьких церков по всій Україні.

1962  року,  самі партійні добрівлянці підписали постанову про  зруйнування старенької церквиці, адже у той час була уже збудована нова церква, про яку мова піде далі. Церква ремонту не підлягає і для безпеки мешканців села має бути знищена. Це тримали секреті. Але якось Максим Волощук сказав про це  Ользі Костинник , що днями мають приїхати і зруйнувати стару церкву. Вона не повірила в ці страшні слова. А через кілька днів в село справді приїхали більшовики. Вони дали наказ  надати людей зруйнувати церкву. Потрібні були трактори щоб стягнути її. Запросили якогось Спірідонова (ім’я не пам’ятають) він трактора пригнав, а валити церкву навідріз відмовився. Руйновані  національні  загальнолюдські вартості раніше чи пізніше відновлюються. Так от, щоб жила історія і святий дух у  душах майбутніх поколінь, на місці старенької церквиці у 1991році збудовано каплицю. Кожного року у Світлий понеділок в каплиці відправляється Богослужіння.

              

РОЗДІЛ ІІ. Будівництво храму в селі Добрівляни.

Церква на селі – це головний осередок громадського спілкування та святкового дозвілля. Регулярне відвідування  церкви було  обов’язковою ознакою його порядності і доброчинності.

 В Добрівлянах  нову церкву розпочали будувати 1934р. Для  будови було створено комітет: Рачик Микола, Печенюк Василь, Костиник Данило. Цей комітет працював спершу під проводом пароха о. Петра Мельничука, а пізніше о.Романа Добрянського.[1,13]

Болючим питанням, з яким зіткнулися при будівництві храму, стало відсутність грошей. Адже держава не дала ні копієчки. Бо примусової репарації не можна було накладати, тому що існувала парохіяльна церква в Заліщиках.

 Відразу ж пішли колядувати. Зібрали 9000 карбованців. З цього й почали будівництво храму. Цих грошей було мало. І люди почали здавати на зведення церкви. Жертвували на цю благородну справу хто скільки міг. Зібрали 140тис.злотих, ця сума була витрачена до вересня 1939р., а до завершення ще було дуже багато роботи, 87тис.500крб.Більше інформ ації про кошти на будівництво храму не має.[1,13].

Парафіяни села Добровляни по інших селах збирати гроші не ходили. Вони вирішили будувати храм своїми силами. Плану на церкву не було. Для цієї справи запросили людей зі Львова. Головним проектантом був П.Букоємський, інженер- П. Смеречанський.

Мулярів, як розповідають старожили, було багато, але найвідповідальніші роботи виконували  Михайло Махніцький та його син Микола. Нелегку слюсарську роботу виконували три майстри зі Львова під керівництвом Михайла Федишина. До речі, у Заліщиках він оженився, жив, тут і помер, похований на старому Заліщицькому цвинтарі. Прізвища двох інших майстрів не встановлено. Столярні роботи виконував столяр Йосиф Брик із Товстого.

Будівництво тривало до вересня 1939року. На той час роботи з каменю, дерева, заліза було завершено. Та нова велика біда обрушилася на Україну,велике лихо спіткало наш народ. Розпочалася  Друга світова війна. Будівництво храму було не завершене – він залишився без покрівлі. Більшовицька влада  заборонила закінчення будівництва.  Та лише після ганебної втечі московських окупантів в липні 1941року із приходом нового німецького окупанта, роботи на будівництві були відновлені.

Дякуючи жителю села Іванові Кузняку, котрий знайшов добрих майстрів(прізвища невідомі), зміг домовитись з німецькими правителями і гестапо, взявши їх під свою опіку та відповідальність.  Важкі часи, війна, проблеми з коштами усе це давалося в знаки, досить довго тривала робота з покрівлею храму. Майстри працювали наполегливо  та відповідально, тим самим працюючи у храмі вони продовжили своє життя та свободу. Нарешті – звершилося, 1943року храм було накрито.

У старенькій малій церковці  місця було замало, тому відправи проходили просто неба. Було збудовано причинок, де стояв стіл, який служив за престіл. Комітет вирішив поштукатурити ту частину,що називають святилище за іконостасом і 1943року  перейшли в нове приміщення храму.

Яка ж це була радісна подія, вона не залишила байдужими жителів сусідніх сіл, які масово прибули на це величне духовне свято.

Першу службу відправили о. Роман Добрянський, о. Йоан Чукур та запрошені з навколишніх священики.  І звичайно яка ж служба божа без хору, першу службу співав Добівлянський хор, яким керував Роман Романко.

Не дивлячись на те, що приміщення храму було не викінчене, люди зі сльозами на очах раділи, просили в Бога благословення і допомоги у завершенні робіт в церкві.

Хочеться згадати одну історію з розповідей старожилів, що при відступі німецьких окупаційних військ в ніч з 3 на 4 квітня 1944року, представники німецької нації загнали  в Божий храм коней, бо в цей час випав великий сніг. Усі внутрішні штукатурні роботи було завершено вже після війни, малярні – розпочато в травні, а закінчено в жовтні 1959року.

Окрасою храму є центральна люстра , яку виготовили і встановили майстри з Греції. Організував збір коштів привіз її в храм виходець із Добровлян житель Канади  м. Торонто  Микола Романко (нині покійний). Люстра діаспорі  та п. Миколі обійшлася в 30тис. доларів США.

Пан Микола роки проживши в Канаді хотів померти  на Україні  і заповідав щоб відправа здійснювалася в церкві Христа Царя. І дійсно приїхавши в Львів до родичів (М.Красія) він помер  і його тіло привезли в Добрівляни, відправили службу божу і забрали хоронити в Торонто.

Душею кожного храму є дзвіниця. В давні часи, перед заходом сонця, щосуботи чи перед святом, церковні дзвони сповіщали парафіян про завершення роботи і початок свята.  В роки другої світової війни, під час будівництва церкви, не було коштів щоб придбати дзвона. З розповідей старожилів дізнаємося , що один чоловік зробив дзвона з бомби шабер.

Таким дзвоном довгий час скликали на службу Божу усіх добрівлянців.

Нову дзвіницю збудовано після виходу греко- католицької церкви з підпілля та проголошення 1991року незалежності. Радянська влада такі будови забороняла. У 2008році зроблено ремонт. Дерев’яні брами замінено пластивикоми, а четверо дверей замуровано і оброблено декоративною плиткою. На дзвіниці в нішах встановлено фігури Матері Божої та Ісуса Христа. Цього року повністю перекрито дах на церкві

Важливу роль у всіх масових заходах церковної громади і села відігравали самодіяльні колективи, зокрема Добрівлянський хор.  Кожен рік Різдвяною колядою заробляли гроші на будівництво храму. Добрівлянський хор 1943році приймав участь у першій Службі Божій в новому храмі.

Після виходу із підпілля УГКЦ в 1989році, з  проголошенням незалежності  в 1991році, в  селах і містах почалось активне духовне і національно – патріотичне відродження. Часи заборони закінчилися і храм знову відвідують люди.  В минулі роки і до сьогодні, відвідування храму було і залишаються ознакою добропорядності, доброчинності і жертовності.[4]

Завдяки щоденної праці сестринства і  церковного братства, їхнім дбайливим рукам, храм став для добрівлянців домом Господнім, духовною святинею, до якої  парафіяни приходять з молитвою і подякою, зі своїми радощами, болями, надіями.

Живою окрасою храму Христа Царя є люди, які сповідають віру Христову.

Голова церкви - о. Василь Черничук; голова церковного комітету – Петро Гуйван; заступник голови – Григорій Заяць; паламар – Мирослав Ясищук; братство – Володимир Монич, Дмитро Паньків; сестринство – Марія Довганик, Любов Роденюк, Віра Бровата.

Активно діють у церкві Апостольство молитви, спільнота «Матері молитви», проводяться духовні заняття з молоддю, батьками дітей, урочисті святкові дійства.

При церкві діє хор, який щонеділі та у свята супроводжує богослужіння. Церковний хор під керівництвом Теодора Хмурича, перший співав Службу Божу після виходу УГКЦ з підпілля, керував хором 44роки з 1963- по 2007р

Зараз хор під керівництвом Ганни Навізівської, яка успішно працює з хором з травня 2007року.

РОЗДІЛ ІІІ  Доля церкви в період більшовизму

У 60-70 –х роках у Радянському Союзі виникло помітне явище, коли

політику уряду стала відкрито критикувати невелика, але дедалі більша

кількість людей, яких звичайно називали дисидентами й які вимагали ширших громадських і національних прав.

Окремий різновид дисидентства на Україні базувався на релігії. Теоретично радянська конституція гарантує свободу віровизнання. Але режим удавався до цілого ряду заходів для боротьби з релігійними віруваннями та практикою. Вони включали обмеження релігійних публікацій, заборону навчати дітей релігії, проведення серед них атеїстичної агітації, засилання агентів у середовище священнослужителів і церковної ієрархії, закриття культових споруд. Застосування до тих, хто стоїть за віру, громадських та економічних санкцій, обмеження можливості здобути освіту. Проте духовна безплідність радянської ідеології, з одного боку, та обурення жорстокою політикою режиму, з іншого, зумовили відновлення потягу до релігії, особливо на селі. Разом із цим зростала войовничість віруючих. Скажене переслідування Української греко-католицької церкви (“церкви у  катакомбах ”) не змогло цілком знищити її. В останні десятиліття таємні

відправи для віруючих проводили на Західній Україні 300-350 греко-католицьких священиків на чолі з кількома єпископами. Існували навіть підпільні монастирі й таємні друкарні. У 1982 р. Йосип Тереля організував Комітет захисту Української католицької церкви, що ставив собі за мету домогтися її легалізації. Хоч у відповідь на це режим став заарештовувати її активістів, серед українців Галичини та Закарпаття відданість своїй давній церкві не втрачала сили. [3,289]

Неоминула лиха доля і церкву в селі Добрівляни. Після псевдо синоду у Львові 1946 року про заборону УГКЦ почалося переслідування та знищення церков. Добрівлянській церкві вдалося залишитися на плаву і згодом проіснувати до наших днів, лише завдяки т тому що вона перейшла в православ’я.  Перший священник  який служить уже в православній добрівлянській церкві о. Ігнатій Заяць. Отець Ігнатій зазнав переслідувань більшовицької влади і був похований на заліщицькому кладовищі.

Далі майже кожного року в церкві змінювалися священники. З 1957- 1962 рік парохом церкви був Михайло Нагірняк. З 1962 – 1965р.р. правив о. Іван Синятович, який похований в Добрівлянах. 1965 – 1968р.р. – о.Олексій Блашків , 1968- 1982 р.р. – о. Петро Федишин.

Потім деякий час  добрівляни залишалися без священника. Зібравши громаду села вирішили відрядити  експедицію до Тернополя з проханням виділити їм священика. У Тернополі їм запропонували Богдана Срібняка. Громада цим священиком була не задоволена, але зрозумівши що, якщо не погодяться то не матимуть ніякого.  За деякими відомостями дізнаємося що він був агентом КГБ.

З 12 лютого 1993року і по даний час на парафії служить о. Василь Черничук.

Цього року вже виповниться 25 років як вірою і правдою служить о. Василь парохом в добрівлянській церкві.

Після виходу з підпілля УГКЦ в 1989році , з проголошенням в 1991 році Незалежності України, в селах і містах почалося національно – патріотичне відродження. Часи заборони закінчилися і храм знову відвідують люди. Саме в цей час парохом церкви в Добровлянах стає Петро Двірник.

Роки перебудови в колишньому СРСР принесли велику довгоочікувану всім радість – активно, повсюди відчиняли двері Божі храми. Проте з різних причин в одному населеному пункті церковні громади ділились – створювались православні та греко- католицькі. Не оминуло таке дійство і с. Добрівляни. В 1991 році православна громада розпочала будівництво своєї церкви.

В минулі часи і до сьогодні відвідування храму було  і залишається ознакою добропорядності, доброчинності і жертовності.

Завдяки жертводавцям - як місцевим жителям  так і вихідцям з села – храм щоразу стає красивішим, бо тримається і живе він на вірі, любові, потребі служити Господу.

Храм об’єднує громаду, робить її єдиним духовним центром, котрий згуртовує людей у міцну духовну спільноту.

Церква в Добровлянах стала окрасою не  тільки села ай відомою на цілий світ. Добрівлянці добре пам’ятають поважних гостей, які побували у їхньому храмі. Зокрема : Владика Любачівський, Іриней, Василь Сименюк.  Першу свою службу в цьому храмі правив уродженець села Добрівляни о. Любомир Зозуляк, його благословляв архієпископ і митрополит Тернопільсько – зборівської єпархії Василь Семенюк та о. Йосафат, настоятель церкви Св. Володимира смт Березовиця. [5]

Церковна громада бере активну участь у громадському житі села. Зокрема, у споруджені та освячені пам’ятних знаків на честь 100-ліття Хрещення  Руси- України, 2000- ліття народження Ісуса Христа, Символічної могили « Борцям за волю і незалежність України», пам’ятника воїнам односельцям, полеглим в роки другої світової війни, біля яких щороку відправляються поминальні служби. Щонеділі та у свята мелодійно линуть над селом, що на березі сивого Дністра, церковні дзвони, кличуть добрівлянців  - від малого до старого – у храм Христа Царя, щоб скласти подяку Всевишньому за безцінний дар Віри, Надії, Любові.

ВИСНОКИ

Церква протягом тисячі років свого існування в Україні виконувала роль

центру християнського життя, формуючи обличчя українського народу, його

світогляд, характер та ідеї , зміст і форму релігійних творів духовної та матеріальної культури.

Незаперечним і безсумнівним є те, що в духовному житті українців протягом минулого тисячоліття Церква, незалежно від усяких перепон і  труднощів, була постійно, для кожного покоління, Домом молитви і Слова Божого, яке вказувало усім, хто Його сприймав, християнську етику життя та записані у Святому Письмі ідеальні стосунки поміж людьми. Церква усіх своїх мирян виховувала у дусі пошани і любові до другої людини, не обмежуючи віросповіданням чи расою загальнолюдської заповіді Божої: “Люби ближнього твого, як самого себе”. Церква стала для християнина місцем покори перед Всемогутнім, страху перед гріхом і судом Божим, давала уяву про царство, була місцем благодаті і вікном у небо, відкривала царські врата, дарувала Пасху – перехід від життя до смерті і від смерті у

життя вічне.[7,76]

Церква крім того, що була Домом Божим, місцем молитви і релігійного життя, була центром і меценатом культури, науки і літератури, місцем для цивільних свят і громадських зборів. При церквах зосереджувались заслужені для української культури братства, які закладали друкарні, шпиталі, доми для людей похилого віку. На стінах церков записано найважливіші події з життя міста, села чи всього народу – навали татарів, прихід козаків, люту зиму, голод, завдяки чому творився своєрідний літопис.

Без огляду на важливе значення Церкви у таких різноманітних ділянках життя українського народу, її діяльність було максимально обмежено після встановлення комуністичної влади в Україні. Ту важку для Церкви атмосферу та пов’язаний з тим процес знищення сакрального будівництва передає між іншим Олесь Гончар у романі “Собор”. [7, 77]

Хоча пануючий над усією околицею собор для поколінь радянської України перестав бути Божим Храмом, Домом молитви, а став місцем складування “мішків з суперфосфатом ” , але не відійшов він у забуття. А спроба планового знищення собору тільки ще більше упевнила суспільству, що є речі, без яких душа озлидніла б, що для тих людей собор “не підлягає знесенню, бо він прийнятий ними у цілості життя, так само, як від народження прийнята синява Дніпра і багряна велич нічного неба”.[7,81]

Пригадуючи вирішальне значення церкви, ще виразніше усвідомлюємо собі вагомість безповоротних втрат як у сфері матеріальних, так і духовних надбань внаслідок масового розбирання (демонтажу) церков і соборів, руйнування яких започаткувало процес постійного “виривання очей” та  видирання руського серця і руської віри з душ українських християн.

Часто, розбираючи українським християнам церкву, розбирано їм цілий світ, особливо тим спільнотам, які жили далеко від центрів українського релігійного життя, чи в ізоляції від осередків української культури, а тим більше тим, що проживали у розпорошенні після переселень.

У кожного народу релігія і церква відіграють надзвичайно важливу роль. Це особливо вірно по відношенню до епох, віддалених від нашої століттями, до часів, коли світогляд переважної більшості людей був релігійним. Релігія і  церква зберігали моральні засади народу, додавали йому сил і натхнення в подоланні перешкод, які зустрічалися на його шляху. Це добре розуміли вороги українського народу. Саме тому, коли вони хотіли знищити нас, то передусім руйнували наші храми, тобто нашу духовність. Ситуація дуже загострилася в 60-роки 20 століття, коли масово почали зносити собори, церкви і монастирі і будувати монастирі для старих людей, у які багато високопоставлених чиновників відправляли своїх немічних батьків.

Руйновані національні загальнолюдські вартості раніше чи пізніше відновлюються. Це є доказом тому, що більшовикам не вдалося знищити до кінця духовності українського народу, бо вона нетлінна. Вороги нищили церкви, монастирі, але “собори душ” лишилися недосяжними для них. Віра в Бога та бажання служити йому жили, живуть і житимуть в душах народних.

ЛІТЕРАТУРА

1.Б.В. Папушко, В.Д.Іванишин, О.С. Стасюк. Добрівляни. Сонячна долина придністров’я . Чернівці 2010р.- с.- 4,5,13.

2.В.Мамалига, Г.Навізівська. - 70 річниця з дня освячення храму « Христа Царя»

3. Турченко Ф.Г. Новітня історія України. 10 клас. Київ: “Генеза”, 2002 р. с. – 250,289.

4.Архівні документи Львівської Богословської Академії.

5.Архівні документи Заліщицькогорайонного краєзнавчого музею.

6.Сіреджук Петро. Першовитоки. Нариси історичного заселення Заліщанщини від найдавніших часів до наших днів. – К.1994 р. с. – 19.

7. Мокрий Володимир. Церква в житті українців

. Просвіта. Львів – Краків –

Париж, 1993 р. с.76,77,81.