Політика уряду в царині культури. Українізація.

Історія  України 10кл                      дата_________________

Тема: Політика уряду в царині культури. Українізація.

Мета: проаналізувати політику більшовиків у галузі культури; показати, що політика українізації сприяла піднесенню національної культури, оновленню української інтелігенції, зазначивши при цьому, що культура й духовне життя народу були підпорядковані ідеологічним настановам партії більшовиків, пояснити зміст основних термінів і понять;

формувати в учнів логічне та історичне мислення, навички роботи з комп’ютером та комп’ютерними програмами;

виховувати їх на кращих зразках національної культури.

Тип уроку:вивчення нових знань.

Обладнання: підручник, ноутбук, презентація.

Основні терміни та поняття: коренізація, українізація, культурна революція, лікнеп.

ХІД УРОКУ

І. ОРГАНІЗАЦІЯ НАВЧАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

II. АКТУАЛІЗАЦІЯ ОПОРНИХ ЗНАНЬ, УМІНЬ І НАВИЧОК

1. Слово вчителя.

Дорогі десятикласники, ми з вами продовжуємо вивчення історії України у ХХ ст., а саме періоду Нової економічної політики.

У даний період уряд продовжував політику культурної революції. Політизація культурного процесу не приховувалася: партія вимагала, щоб культура була національною за змістом, але не суперечила комуністичній теорії.

Метою культурної революції було формування у свідомості мас певних стереотипів, які б зробили поведінку широких верств населення прогнозованою та контрольованою з боку органів радянської влади.

В останні роки непу утверджувалися погляди на культуру як на один із напрямків соціалістичного будівництва — поряд з індустріалізацією й колективізацією сільського господарства.

У сфері культури не вистачало інтелігенції, радянське керівництво залежало від так званих «буржуазних спеціалістів». Тому постало завдання створити власну інтелігенцію або змусити «буржуазних спеціалістів» робити те, що потрібно радянській владі. На незгодних чекали репресії.

Попри все, 20-ті рр. були періодом відродження культури. Україномовна освіта та її підтримка з боку держави мали велике значення для розвитку національної культури. Однак головним поштовхом до відродження була революція, яка сповнила культурну діяльність відчуттям новизни, свідомістю звільнення від старого світу та його обмежень.

2. Мотивація навчальної діяльності.

Відродженням називають процес відновлення різних сфер буття певного народу після їх занепад. Воно пов‘язане із значним зростанням уваги до проблем і процесів, які гальмувалися, або замовчувалися в попередні часи, з активізацією діяльності національно свідомих суспільних сил, а також із підтримкою її державними органами. Відродження спирається на традиції минулих поколінь, але його кінцевою метою є не просто відновлення того, що належить минулому, а відбір із нього лише позитивного і корисного для сьогодення.

На початку 1920-х – 30-х рр. Українська культура набувала розвитку. Українська мова поширювалась не тільки в селі, але й в місті. Вона використовувалась в державному апараті, у галузі освіти, художній і науково-технічній літературі, періодиці, театральному мистецтві, тощо. Поряд з українською розвивались також мови національних меншин. Згодом цей період отримає назву українського відродження з страшним епітетом «розстріляне».

Сучасна Україна теж переживає національне відродження, яке має суперечливий характер і вимагає правдивого, а не спотвореного висвітлення нашої історії. Бажано, щоб «розстріляне відродження» стало для нас  повчальним уроком в подоланні тяжких наслідком русифікції, денаціоналізації, стереотипи культурної меншовартості, провінційності.

ІІІ.ВИВЧЕННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ

1.     Оголошення теми і мети уроку.

1       Основні риси розвитку української культури в  роки непу.

 У  період  непу  партія  продовжувала  політику  культурної  революції. Політизація  культурного  процесу  не  приховувалася:  партія  вимагала,  щоб  культура  була  національною  за  змістом,  але  не  суперечила  комуністичній  теорії.

Метою  культурної  революції  було  формування  у  свідомості  мас  певних  

стереотипів,  які  б  зробили  поведінку  широких  верств  населення прогнозованою  та  контрольованою  з  боку  органів  радянської  влади. В  останні  роки  непу  утверджувалися  погляди  на  культуру  як  на один  із  напрямків  соціалістичного  будівництва   поряд  з  індустріалізацією  й  колективізацією  сільського  господарства.У  сфері  культури  не  вистачало  інтелігенції,  радянське  керівництво  залежало  від  так  званих  «буржуазних  спеціалістів».  Тому постало  завдання  створити  власну  інтелігенцію  або  змусити  «буржуазних  спеціалістів»  робити  те,  що  потрібно  радянській  владі.  На  незгодних  чекали  репресії.Попри  все,  1920-ті  рр.  були  періодом  відродження  культури. 

Україномовна  освіта  та  її  підтримка  з   боку  держави  мали  велике 

значення  для  розвитку  національної  культури.  Однак  головним  поштовхом  до  відродження  була  революція,  яка  сповнила  культурну діяльність  відчуттям  новизни,  свідомістю  звільнення  від  старого світу  та  його  обмежень.

2. Вправа «Очікування».

3. Робота в групах.

Завдання групам:

І група – опрацювати питання – «Політика коренізації та її наслідки на українських землях» – підручник «Історія епохи очима людини»

ІІ група – опрацювати питання – «Розвиток освіти і науки у 20-х рр.» – джерело підручник «Історія України. 10 клас»;

ІІІ група – опрацювати питання – «Провідники політики коренізації на Україні: Микола Скрипник, Олександр Шумский» – джерело глобальна мережа Інтернет сайт Вікіпедія

4. Хвилинка релаксації.

5. Словникова робота.

Коренізація — політика залучення представників корінного населення радянських республік та автономій до місцевого керівництва та надання офіційного статусу їхнім національним мовам.

Українізація (складова коренізації) — політика більшовицького керівництва в 1920-х рр., спрямована на збільшення представництва українців в органах влади, культури, освіти, державних установ; розширення сфери застосування української мови в суспільстві; пробудження інтересу до національної української культури. Основною метою українізації було утвердження радянської влади в Україні, створення для неї національного підґрунтя.

Лікнеп – масове навчання неписьменних дорослих читання та письма в Радянської Росії і СРСР.

Культурна революція – це "перевиховання" мас – на "комунізацію" і "радянізацію" масової свідомості, на розрив з традиціями історичної (дореволюційного) культурної спадщини через більшовицьку ідеологізацію культури.

6. Захист учнівських проектів на тему «Розвиток літератури 20-х рр.»

7. Слово вчителя української літератури.

Яскравий і нестримний розвиток української літератури й мистецтва у 20-ті роки під впливом революційних подій, а згодом – українізації, дав підстави дослідникам порівнювати його з добою Відродження. Головними особливостями цього часу стали розмаїття літературних напрямків, течій, виникнення й розпад багатьох письменницьких груп. Деякі з них перебували під впливом Пролеткульту – радянської літературно-художньої та просвітницької організації, для якої було характерне нігілістичне ставлення до культури минулого, “культури експлуататорів”. Пролеткультівські ідеї сповідували літературні організації “Плуг” та “Гарт”, які були створені у столиці УСРР – Харкові. Модерністські концепції обстоювали групи “пролетарських письменників”: неокласики, символісти, футуристи.

У 1925 р. виникла найвідоміша літературно-мистецька організація республіки – Вільна академія пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ), яка об’єднала 22 письменників і поетів. Ідейним керівником ВАПЛІТЕ був Микола Хвильовий (справжнє прізвище –Фітильов), а першим її президентом – Михайло Яловий. Це була доба відносної лібералізації літературного та мистецького процесу.

Творчість українських літераторів мала велике значення для піднесення національної свідомості українського народу. Давайте ж згадаймо імена цих митців. Для цього ми запропонуємо вам буклет, який виготовила Гушуляк Марина.

8. Презентація буклету «Сузір'я літературних митців часів політики українізації».

Так, я погоджуюся з Мариною, що Микола Хвильовий відіграв важливу роль в розвитку української літератури цього часу і саме він започаткував літературну дискусію. В чому її сутність ми можемо дізнатися, прослухавши захист презентації  «Літературна дискусія 20-30 рр.»

9. Захист презентації «Літературна дискусія 20-30 рр.»

ІV.      ЗАКРІПЛЕННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ

Ми з вами дізналися багато цікавого про розвиток української літератури у 20-х рр. ХХ ст. Тож давайте пригадаємо, що ми вивчали сьогодні. Для цього пропоную вам гру «Лото»

1. Вправа «Лото».

2. Моделювання життєвих історичних ситуацій.

1926 рік. Українська Радянська Соціалістична Республіка. У містіКиєві живе сім'я Тищенків.Голова сім'ї Іван Васильович Тищенко – працює в міністерстві освіти. Він є активним учасником політики, яку проводять більшовики в сфері культури. Його дружина – Марія Тищенко працює вчителем початкових класів в одній з україномовних шкіл міста Київ. У подружжя є троє дітей – син Петро, якому 21 рік, він є студентом Київського університету факультету історії; донька Наталя – 15 років – учениця 7 класу в школі, де працює її мати; син Петро – 4 роки, який відвідує дитячий садок. З сім'єю проживає також батько Івана – Мартин Тищенко, який брав участь в подіях української революції на стороні військ УНР.

Завдання: на основі отриманої інформації, використовуючи терміни «українізація», «культурна революція», «лікнеп», визначити життя цієї сім'ї протягом наступних 10 років.

V. ПІДСУМОК УРОКУ.

1. Слово вчителя.Політика українізації внесла корективи в розвиток духовної сфери радянського суспільства. Зокрема, відбулося: насильницьке впровадження марксистської ідеології; реформування системи освіти; уведення до законодавства відповідальності за переконання; посилення боротьби з неграмотністю; активізація антирелігійної кампанії; висилка за кордон видних представників інтелігенції.

За час запровадження політики коренізації в Україні було досягнуто набагато більше політичних успіхів, ніж в інших союзних республіках. Ця політика сприяла розвитку української національної культури, хоча й здійснювалася під пильним наглядом центру та супроводжувалася репресіями проти тих, хто був звинувачений у «націонал-комунізмі».

Разом із тим мало місце знищення творів, які не вкладалися в ідеологічні межі режиму, діяльність творчих союзів мала пропартійну спрямованість. Головним завданням партії була стандартизація духовного життя. Духовна сфера перебувала в лещатах партійної ідеології. Державний контроль за розвитком духовного життя в країні був складовою радянської моделі тоталітаризму. Попри це, в українській культурі 1920-х рр. спостерігався творчий злет.

2. Оцінювання учнів

ДОМАШНЄ  ЗАВДАННЯ

1.        Опрацюйте відповідний матеріал підручника.

2.        Підготуйтеся до узагальнення знань за темою «УСРР у період нової економічної політики (1921—1928 рр.)».

10 кл туреччина латинська америка

Історія України  10 кл                                                      дата __________________

Тема: Туреччина, Латинська Америка

СТАНОВИЩЕ КРАЇНИ ПІСЛЯ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

Після Першої світової війни Туреччина воювала на боці Німеч­чини.

1.    Жовтень 1918 р. Капітуляція Туреччини. Османська імпе­рія втратила свої володіння на Близькому Сході.

2.     Економіка Туреччини переживала велику кризу.

3.    Населення країни періодично голодувало.

4.    Англійські, французькі, італійські, грецькі війська висади­лися в Малій Азії. Туреччина опинилася перед загрозою розчленування між державами-переможницями.

РЕВОЛЮЦІЙНІ ПОДІЇ В ТУРЕЧЧИНІ (1919-1922 рр.)

1919 р. В Туреччині розгорнувся рух за національне визволення з метою створення національної держави, який очолив гене­рал Мустафа Кемаль.

10 січня 1920 р. Султанський уряд уклав з країнами Антанти Севрський мирний договір, за яким Туреччина втратила всі європейські володіння і володіння на Близькому Сході.

1920  р. Парламент (меджліс) проголосив Декларацію незалеж­ності Туреччини, яка містила заклики до знищення всіх пе­решкод для розвитку країни.

Березень 1920 р. У відповідь війська Антанти окупували Стам­бул і розігнали парламент.

Квітень 1920 р. В Анкарі кемалісти (прихильники Мустафи Кемаля) обрали новий парламент (меджліс)—Великі націо­нальні збори Туреччини (ВНЗТ), які проголосили себе єди­ною законодавчою владою і сформували уряд. Почалося формування армії.

Уряд М. Кемаля не визнав Севрський договір. Тоді грецькі війська, одержавши підтримку Великої Британії, почали на­ступ.

Радянська Росія підтримала М. Кемаля, надала йому матері­альну допомогу.

1921 р. Радянська Росія уклала з Туреччиною договір про друж­бу і братерство.

1921-                 1922 рр. Внаслідок бойових дій грецькі війська були ви­гнані з Туреччини. Війна за незалежність закінчилася пере­могою турків, що сприяло анулюванню Севрського договору -

Кінець 1922 р. Було скасовано владу султана. Султан Мохам- мед VI втік з країни.

29   жовтня 1923 р. Туреччину було проголошено республікою. Мустафа Кемаль став першим президентом.

1923 р. Згідно з Лозаннським договором Туреччину визнали не­залежною державою. Зберігалася територіальна цілісність країни як національної держави.

30   квітня 1924 р. Була прийнята конституція, яка закріпила па­нування національної буржуазії і поміщиків.

Висновки:

1.    Після Першої світової війни Туреччина змогла відстояти свою незалежність.

2.     Революція 1919-1922 рр. в Туреччині за своїм характе­ром була національно-буржуазною.

3.     Було прийнято першу республіканську конституцію, яка проголосила демократичні права і свободи.

4.     Почалося реформування всього суспільно-політичного життя країни, її модернізація.

Вищі органи влади за конституцією ЗО квітня 1924 р.

Вибори до парламенту були двохступеневими, за мажоритарною системою. Жінки одержали виборчі права з 1930 р. Вони мали право обирати й бути обраними до муніципальних органів влади, а з 1934 р. — також і до меджлісу.

АТАТЮРК МУСТАФА КЕМАЛЬ (1881-1938)

Народився в Греції. Ще з дитинства мав блискучі здібності до наук. Закінчив Стамбульську воєнну академію, а пізніше академію гене­рального штабу. Перебував на військовій службі в Сирії (1905-1907 рр.) і Македонії (1907-І909 рр.). Брав участь у молодотурецькому русі, а пізніше відійшов від нього.

Учасник італо-турецької війни (1911-1912 рр.) та Балканської вій­ни (1912-1913 рр.). У роки Першої світової війни — один із таланови­тих воєначальників.

Прихильник створення незалежної, вільної, сильної, національної держави. Президент Турецької республіки з 1923 по 1938 р. У 1923 р. створив Народно-республіканську партію (НРП), яка здійснила низ­ку радикальних перетворень в країні. Мустафа Кемаль за видатні заслуги перед нацією отримав прізвище Ататюрк — “батько турків”.

В період правління М. Кемаля в країні відбулися величезні зміни. Туреччина пішла капіталістичним шляхом розвитку.

Після його смерті у 1938 р. президент Республіки Ісмет Іненю при­значив на керівні посади діячів, що були в опозиції до Ататюрка. Від­тоді почався поступовий відхід від реформ М. Кемаля.

Реформи Мустафи Кемаля (1923-1934 рр.)

Реформи	їх зміст
Демокра­ тизація країни	1. Проголошено демократичні права і свободи. 2. Жінки одержали рівні права з чоловіками, за винятком державної служби. 3. Жінкам було надано виборчі права: з 1930 р. — до муніципальних органів влади, з 1934 р. — до меджлісу. 4. Заборонено багатошлюбність.
Адмініст­ ративна	Замість губерній запроваджувалися округи (вілаєти).
Правова	1.      Мусульманське законодавство замінено цивільними кодексами за європейським зразком. 2.       Створювалося світське судочинство за європейським зразком.
Еконо­ мічна	1. Було запроваджено державне регулювання економіки. 2.       Уряд сприяв розвитку імпортозамінних галузей промисловості. 3.      Він здійснював будівництво залізниць, промислових підприємств, портів тощо. 4.       Уряд надавав підтримку розвитку національної промисловості. 5. Створювалися умови для приватної підприємницької ДІЯЛЬНОСТІ. ' 6. Були встановлені більш високі митні тарифи, що захи­щали національну промисловість від іноземної конку­ренції. 7. Скасовувалися пільги іноземному капіталові. Висновок: в економіці використовувався етатизм — вкладан­ня державних засобів у промисловість, залізничний транспорт і заохочення розвитку приватної'власності.
Релігійна	1. Іслам перестав бути державною релігією. 2. Було ліквідовано халіфат (1924 р.). 3. Були закриті мусульманські школи. 4. Іслам відокремлювався від держави і школи. 5. Із повноважень духівництва вилучалося судочинство.
Фінан­ сова	1. Створено Центральний республіканський банк. 2. Проведено податкову реформу, якою створено умови для підвищення товарності сільськогосподарської продукції, перш за все тютюну і бавовни.
В галузі освіта	1. Була запроваджена світська освіта. 2. Відмова від арабської абетки і повернення до латинської. 3. Відкривалися середні і вищі навчальні заклади.
В побуті	1. Запроваджено європейське літочислення і календар. 2. Запроваджено європейський стиль одягу і заохочувало­ся його носіння. 3. Жінки могли з’являтися на вулицях без паранджі. 4. Було відмінено родові титули (“паша”, “бей”,иефенді”), вводилися прізвища.

1.   Реформи Ататюрка привели до значних політичних і соці­альних перетворень.

2.    Туреччина зміцнила свої позиції в ісламському світі, швид­кими темпами здійснювалися в ній прогресивні перетво­рення.

3.    Одначе реформи не змінили країну на західний манер, практично мало торкнулися її внутрішньої суті, проводили­ся всякі обмеження:

•                був запроваджений жорсткий режим у сфері праці, зокр­ема точна регламентація праці на державних підприємствах;

•                були заборонені вільні профспілки, а замість них запро­ваджені державні;

•     була заборонена вільна діяльність опозиційних партій;

•                переслідувалася діяльність комуністичної партії, а ви­ступи селян і робітників придушувалися.

ПАЛЕСТИНСЬКА ПРОБЛЕМА

1.   З 1516 р. Палестина знаходилася під владою Османської ім­перії.

2.    Друга половина XIX— початок XX ст. Палестина була за­селена переважно арабами.

3.    Ідею створення єврейської держави висунув австрійський журналіст Теодор Герцль у середині XIX ст.

4.    Друга половина XIX ст. Європою прокотилася хвиля крива­вих єврейських погромів.

5.    1882 р. Євреї організували першу хвилю переселення до Па­лестини.

6.    1897 р. На конгресі сіоністського руху в Базелі (Швейцарія) було вирішено створити єврейську державу на території Па­лестини.

7.    1904-1914 рр. Друга хвиля єврейської еміграції.

8.    1916 р. Арабське повстання проти турецького панування. Повстанці своїми діями змусили Туреччину кинути проти них значні сили, що дало змогу британським військам всту­пити до Сирії і Палестини.

9.    1917 р. Третя хвиля еміграції євреїв до Палестини.

ЇО. 1917-1918 рр. Британські війська витіснили турків із Пале­стини. Арабське населення підтримало британців, за що їм була обіцяна незалежність. Одночасно британці обіцяли лі­дерам світового сіонізму сприяти в створенні єврейської держави на території Палестини в обмін на фінансову допо­могу.

11.   Британці управляли Палестиною з 1920 по 1947 р. і намага­лися виконати обидві взаємозаперечні обіцянки. Ситуація постійно виходила з-під контролю.

12.   Потік єврейської еміграції був дуже інтенсивним, незадово­лення арабського населення весь час росло і вибухнуло хви­лею повстань 1920,1921,1929 рр.

13.   Особливо багато євреїв переїхало до Палестини у 30-ті рр., ря­туючись від нацистської Німеччини.

14.   Араби весь час виступали проти створення єврейської дер­жави у Палестині.

15.   Палестинська проблема стала не лише проблемою неста­більності на Близькому Сході, а й проблемою міжнародної нестабільності у світі. Гдонині проблема Палестини не вирі­шена і на шляху її мирного розв’язання є багато перешкод.

КРАЇНИ ЛАТИНСЬКОЇ АМЕРИКИ

( Латинська Америка — загальна назва країн, що займають пів­денну частину Північної Америки, Центральну і всю Півден­ну Америку. Ця назва походить від латинської основи роман­ських мов, якими розмовляє більша частина населення цієї частини континенту.

Латинська Америка займає 15% заселеної суші, на якій прожи­ває 5% населення Земної кулі. На території Латинської Америки знаходиться 29 держав. Тут проживають європейські переселен­ці та їхні нащадки, а також метиси (нащадки білих та індіанців), мулати (нащадки білих і негрів), індіанці, негри та ін.

Офіційною мовою є:

у 18 країн — іспанська, в Бразилії — португальська,

Гаїті — французька,

Сурінамі та деяких володіннях — голландська, у решті країн — англійська.

Найбільшими державами були:

Бразилія, Мексика, Аргентина.

На долю цих трьох країн припадало 2/3 всієї території і майже 60% населення регіону.

Досить великими були також такі держави:

Колумбія, Венесуела, Перу, Чилі.

На відміну від Азії і Африки, кількість колоніальних володінь, які належали провідним країнам Європи (Великій Британії

, Франції, Нідерландам та ін.) і США та були зосереджені в районі Карибського басейну, було мало. Вони становили лише 2,5% території та 4,5% населення регіону.

У роки Першої світової війни країни Латинської Америки:

1.    Оголосили війну Німеччині:

•                  у 1917 р. — Панама, Куба, Бразилія;

•                  у1918р. — Г Гаїті, Гватемала, Г Гондурас, Коста-Ріка, Ніка­рагуа.

Участь цих країн у війні полягала у постачанні продоволь­ства й сировини та патрулюванні у водах Південної Атлан­тики і в морських операціях Великої Британії.

2.     Розірвали дипломатичні відносини з Німеччиною:

Болівія, Перу, Еквадор, Уругвай, Домініканська Республіка.

3.     Решта країн були нейтральними до кінця війни.

ОСОБЛИВОСТІ ЕКОНОМІЧНИХ ПРОЦЕСІВ У РЕГІОНІ

1.     У роки Першої світової війни посилили свою експансію в цей регіон США.

2.     Перша світова війна ускладнила традиційні зв’язки Латин­ської Америки із Західною Європою. Різко скоротилося над­ходження європейських капіталів і товарів, що сприяло роз­витку національних економік.

3.     Після Першої світової війни латиноамериканські країни в рамках світової господарської системи відігравали роль аг­рарно-сировинної ланки. їх економіка мала аграрно-екс­портний характер, а також базувалася на гірничодобувній промисловості.

4.     У сільському господарстві панували латифундії. Величезни­ми земельними наділами володіли поміщики:

в Аргентині 500 великим поміщикам належало

20                             млн. га землі, в Бразилії — 27 млн. га.

Основна маса селян була малоземельною і безземельною.

5.     У сільському господарстві використовувалася наймана пра­ця робітників, кабальні форми оренди і найму.

6.     Сільське господарство мало монокультурний характер.

Так, Аргентина стала крупним постачальником на зовн­ішні ринки м’яса і зерна,

Бразилія і Колумбія — кави,

Куба — цукру,

Чилі — міді і селітри,

Болівія — олова,

республіки Центральної Америки й Еквадору — тропічних культур,

Венесуела — нафти.

7.    На цій основі формувалася велика торгово-фінансова бур­жуазія, яка стала частиною поміщицько-буржуазної олігар­хії, яка разом з іноземним капіталом контролю­вала економічне, а в багатьох випадках і політичне життя в країнах регіону.

8.    Надходження іноземних інвестицій зіграло важливу роль у розвитку ринкових відносин у Латинській Америці, будів­ництві залізниць, розвитку сільського господарства, гірни­чодобувної промисловості, торгівлі:

•                  у 1914 р. іноземні капітали в Латинській Америці стано­вили 9 млрд. дол., з них 5 млрд. становили британські інве­стиції, 60% яких припадало на Аргентину і Бразилію;

•                  у 1914 р. капіталовкладення США в країни Латинської Америки становили 1,2 млрд. дол., 85% припадало на Мексику й Центральну Америку.

У Південній Америці вплив США на цей час був незнач­ним.

У 1929 р. інвестиції США зросли в 4,5 рази і становили 5,5 млрд. дол.;

•                  великі капіталовкладення в Латинській Америці мали Франція і Німеччина.

Латифундії (від лат. — великий маєток) — великі приватні зе­мельні володіння.

ОСОБЛИВОСТІ ПОЛІТИЧНИХ ПРОЦЕСІВ У РЕГІОНІ

1.   Незалежні латиноамериканські держави утворилися на кон­тиненті ще на початку XIX ст.

2.    США використовували збройну інтервенцію для встановл­ення свого впливу:

•                   1915 р. — збройна інтервенція в Гаїті, де був встановлен­ий окупаційний режим;

•                   1915 р. — в Домініканській Республіці;

•                   1916-1917 рр. — в Мексиці;

*               1917 р. — на Кубі, де американські війська залишились до 1922 р.

3.     У 20-х рр. в одних країнах Латинської Америки (Аргентина, Уругвай, Перу) продовжували діяти буржуазно-реформіст­ські уряди, в інших їх змінили революційні диктаторські режими (Куба, Чилі), в третіх — владу утримували кон­сервативні сили, які виражали інтереси поміщицько-бурж­уазної олігархії (Бразилія, Колумбія), в четвертих — діяли диктатури (Венесуела).

Особливою залишалася ситуація в Мексиці, де існував ре­жим революційного каудильйо ” (вождя).

4.     В країнах Латинської Америки часто відбувалися військові перевороти й громадянські війни.

5.     Партії не відігравали значної ролі в політичному житті краї­ни.

6.     Великим був вплив католицької церкви.

7.     Основна маса населення не брала участі в політичному жит­ті.

8.     У багатьох країнах переважали авторитарні методи керів­ництва, влада належала різноманітним кланам латифунди­стів, які спиралися на армію. Військова верхівка часто здій­снювала військові перевороти і ставила при владі того чи ін­шого каудильйо (вождя).

9.     У 30-х рр. активізувалась економічна роль держави в Латин­ській Америці, що було пов’язано із зростанням впливу місцевої буржуазії та буржуазно-націоналістичних тенден­цій.

10.    Намагаючись зміцнити позиції США в Латинській Америці в ситуації загострення між імперіалістичних протиріч і по­ширення антиамериканських настроїв у регіоні, Ф. Рузвельт у 1933 р. заявив про відмову США від інтервенції та інших форм прямого втручання у справи латиноамериканських держав і про перехід до політики “доброго сусіда”.

11.    У 30-х рр. у багатьох країнах Латинської Америки розшири­лися функції державного апарату, репресивних служб, по­силювався вплив чиновницької бюрократії, зростала роль армії.

ПРОТИБОРСТВО ДЕМОКРАТИЧНИХ СИЛ

І  ДИКТАТОРСЬКИХ РЕЖИМІВ

У багатьох країнах Латинської Америки були встанов­лені диктаторські режими.

Причини появи диктаторських режимів:

1.        Криза реформістських форм правління, що вела до прагнень встановити сильну владу.

2.         Невирішеність соціальних проблем і використання незадо­волення населення.

3.         Великий вплив військових, створення різних офіцерських угруповань, які здійснювали військові перевороти.

4.         Вплив консервативних сил і католицьких угруповань.

5.         Традиції підтримки особистої влади вождя (каудильйо).

6.         Прагнення використати ідею незалежності країн в-особи­стих цілях.

7.         Намагання згуртувати національні сили окремих країн за до­помогою сильної особистої влади.

На рубежі 30-х рр. у країнах Латинської Америки відбулися бурхливі соціально-політичні події. Роки Країна Події Наслідки 1930 р. *> ' 1935 р. Липень 1935 р. Бразилія Збройна боротьба на чолі з Ж. Варгасом. Боротьба за Народ­ний фронт набула форми Національ­но-визвольного аль­янсу, який виник в умовах режиму Ж. Варгаса. Уряд Варгаса заборо­нив діяльність альян­су, який був змуше­ний перейти на неле­гальне становище. Повалено консервативний режим, хоч і в конституцій­них формах, усунуто “каво­ву олігархію”. До влади прийшов блок лі­беральної буржуазії і дріб­нобуржуазних демократів. Військово-диктаторська форма правління дала змогу новому режимо­ві укріпитися при владі. Національно-визвольний альянс вів боротьбу проти реакційних сил, за повален­ня диктаторського режиму і встановлення народної вла­ди.

Роки	Країна	Події	Наслідки
1935 р.		Альянс розпочав збройну боротьбу, яку було придушено.
1930 р. Лютий 1932 р. 1936 р.	Арген­ тина	Революційний війсь­ковий переворот під командуванням генерала Хосе Урібуру. Президентом став кандидат національ­но-демократичної партії Августин Хусто, який об’єднав консервативні сили країни. Активізувався демо­кратичний рух, який одержав перемогу на виборах.	' Внаслідок тиску широких демократичних сил було по­валено ліберальний буржу- азно-реформістський уряд. Урібуру оголосив себе тим­часовим президентом, мав диктаторські повноваження. Хоча формально конституційний режим було відновл­ено, новий уряд, виражаючи інтереси агроімпортної олі­гархії, прова­див політику обмеження де­мократичних свобод і ре­пресій. Було створено єдиний пар­ламентський блок — Народ­ний фронт (із радикалів, со­ціалістів і комуністів). Цей блок згодом розпався, але уряд був змушений піти на деякі поступки.
1930 р. 1 липня 1934 р.- 1940 р.	Мексика	Криза уряду “рево­люційного каудильйо ” На президентських виборах перемогу здобув видатний діяч Національно-револю­ційної партії генерал Л. Карденас.	Посилились позиції демо­кратичних сил. Прихід до влади уряду Карденаса знаменував початок прогресивний перетворень у Мексиці, утвердження і роз­ширення демократичних свобод. В країні почали здійсню­ватися реформи.
1924 р. 1931- 1932 рр.	Чилі	Військовий переворот. Піднесення народного руху.	Влада зосередилася в руках Ібаньеса дель Кампо, який у 1927 р. став президентом. Повалено диктаторський режим.

Роки	Країна	Події	Наслідки
1936р.		Було створено Народний фронт (ввійшли соціалісти, радикали, комуністи, демократи). \	На президентських виборах 1938 р. Народний фронт одержав перемогу. Був сформований уряд Народ­ного фронту, який був при владі у 1938-1941 рр. В країні почалися демокра­тичні перетворення. Уряд сприяв розвитку національ­ної промисловості та прова­див соціальну політику в ін­тересах трудящих.
1932 р.	Сальва­ дор	Народне повстання проти олігархічного режиму.
1927- 1933 рр.	Ніка­ рагуа	Боротьба нікарагуанських патріотів на чолі з Сандіно проти американських інтер­вентів.	США були змушені вивести свої війська з Нікарагуа і відмовитися від прямої збройної інтервенції. Владу захопив генерал Сомоса, який встановив свою дикт­атуру.
1925 р.	Куба	Президентом обрано X. Моралеса, який встановив диктаторс­ький режим і здій­снював репресії про­ти демократичного руху.	Утвердилася буржуазно- націоналістична дикта­тура.
1933 р.		Піднесення народного руху.
1933- 1935 рр.		Революційні події, в ході яких сформував­ся революційно- демократичний рух на чолі з Гітерасом.	Було повалено диктатор­ський режим, відновлено демократичні свободи, по­чали здійснюватися рефор­ми.
14 січня 1934 р.		Генерал Батіста здій­снив контрреволю­ційний переворот»	Був встановлений диктаторський режим.

1.    Деякі уряди країн Латинської Америки вдавалися до сило­вих методів вирішення внутрішніх і зовнішніх проблем своїх держав, часто використовуючи армії, здійснюючи військові перевороти.

2.     У 30-х рр. у багатьох країнах активізували свою діяльність фашистські організації, які мали певні особливості:

•                в латиноамериканських країнах не було фашизму євро­пейського зразка, існували різноманітні профашистські течії;

•                загроза фашизму в деяких державах (Аргентина, Брази­лія, Чилі) виникла ззовні — через проникнення в ці краї­ни фашистських держав. Це проявилося:

в економічній і торговій експансії, в активній діяльності дипломатів, у військових зв’язках,

в активізації діяльності нацистської агентури.

-      Діяльність профашистських сил спільно з місцевими реак­ційними силами була великою загрозою для багатьох країн ре­гіону.

3.    У 30-х рр. у багатьох країнах Латинської Америки поширив­ся рух за створення Народних фронтів для боротьби проти реакційних режимів і загрози фашизму (Аргентина, Брази­лія, Чилі).

4.    Чимало країн формували фронт демократичних сил на під­тримку прогресивних ліберальних урядів і їхніх реформ (Колумбія та ін.).