https://drive.google.com/file/d/0B04HM_ShHZZ2akZwaFozckJ5QVU/view?usp=sharingолександр македонський

https://drive.google.com/file/d/0B04HM_ShHZZ2cEFab0pRaEJmTjA/view?usp=sharing природа та населення греції

природа та населення стародавньої греції 6клас

Історія 6клас             дата ______________________

Тема :  Природа й населення Стародавньої Греції

Мета:ознайомити учнів з географічним положенням, природно-кліматичними

 умовами Балканського півострова і островів Егейського моря, населенням

Давньої Греції та довколишніх земель. Розкрити особливості Мінойської

палацової цивілізації, розвивати вміння: називати основні заняття греків, час

розквіту Критської цивілізації, основні грецькі міфи Критського циклу, їх героїв,

характерні риси Критської цивілізації;показувати на карті територію Критської

цивілізації, Пелопоннес, Лаконіку, Аттику;застосовувати та пояснювати на

прикладах поняття і терміни: «античність», «елліни», «грецькі міфи»,

«цивілізація»;наводити приклади культурних досягнень на Криті;

        визначати вплив природних умов на життя людей на Балканському півострові та

островах Егейського моря;пояснювати відомі крилаті вислови.

виховувати інтерес до історії, розвивавти допитливість, потягу до знань. 

Тип уроку: вивчення нового навчального матеріалу.

Хід уроку

І. Етап організації навчальної діяльності.

Ознайомлення учнів з темою уроку.(Слайди 1,2)

Мотивація навчальної діяльності

- Визначте, які питання будуть розглядатися на уроці.

- Що ви очікуєте  від сьогоднішнього уроку?

ІІ. Актуалізація опорних знань, вмінь та навичок учнів. (Слайд 3)

-                Що таке цивілізація?

-                Де виникли перші цивілізації?

-                Які природні умови цьому сприяли?

-                Назвіть основні заняття людей у давнину.

Висновки:

Найдавніші цивілізації виникли в Єгипті, Месопотамії, Індії, Китаї. Виникненню перших цивілізацій сприяли природні умови, що позитивно впливали на розвиток землеробства (іригаційного), скотарства, ремесла, торгівлі, були поштовхом до постійного вдосконалення організації суспільства.

ІІІ. Вивчення нового матеріалу.

На уроці ми починаємо розглядати виникнення цивілізацій в Європі. Одна з перших європейських цивілізацій – Грецька.

Давні греки називали свою країну Елладою, а себе еллінами. Цивілізацію Греції  називають античною.

-  Дайте визначення поняття антична цивілізація.

Антична цивілізація (від латин. «стародавня») – цивілізації Стародавніх Греції та Риму.

(Слайд 4) Постановка проблемних питань:

1.                 Давні греки говорили: «Гори захищають і розділяють, а море поєднує».  Що це означає?

2. Деякі  дослідники історії Давньої Греції вважають, що «Море цивілізувало греків». Чи згодні ви з цим твердженням? Свою відповідь поясніть, спираючись на історичні факти.

1.    Географічне положення та природа Давньої Греції.

Греція – країна гір і морів. (Слайд 5)

• Робота учнів із текстом підручника § 24, п.1, с122 – 123 та історичною картою.

- Визначте географічне положення Греції та Єгипту.

- Порівняйте  природно – кліматичні умови Греції та Єгипту.

- Запишіть висновки у таблицю. (Слайд 6)

Країна	Географічне розташування	Річки, гори, пустелі	Клімат	Корисні копалини
Греція
Єгипет

- Визначте спільні та відмінні природні умови Греції та Єгипту.

Висновки: (Слайди 7,8,9,10)

Країна	Географічне розташування	Річки, гори, пустелі	Клімат	Корисні копалини
Греція	Південь Європи, Балканський пів -ов. Омивається морями: Егейським, Іонічним,Критським, Середземним. Велика кількість островів. Берегова смуга створює безліч заток, бухт, проток	Річки — бурхливі восени взимку,навесні пересихають.  Балканські гори. Земля - кам’яниста, неродюча	Спекотний, посушливий	Залізо, мідь, срібло,  камінь та глина
Єгипет	Північний схід  Африки.  На півночі омивається Середземним морем	Повноводна річка — Ніл. Волога, родюча земля після розливу Нілу. Пустеля  Сахара	Спекотне, сухе  повітря, гарячі вітри, відсутність дощів	Камінь

• Розгляд проблемного питання.

Давні греки говорили: «Гори захищають і розділяють, а море поєднує».  Що це означає?

Висновки:

Балканські гори захищають країну від холодних вітрів, зовнішніх ворогів. Поділяють Грецію на три частини:

Північну Грецію (області – Фессалія, Епір, Македонія);

Середню Грецію (області –Беотія, Фокіда, Етолія, Локрида, Аттика);

Південну Грецію (Пелопоннес) (області – Мессенія, Лаконіка, Аркадія, Ахайя).

Північна та Середня Греція з`єднані єдиною дорогою, прокладеною Фермопільською ущелиною. Середня Греція з`єднана з Південною Коринфським перешийком.

(Слайд 11)

Природні умови, які  були притаманні Греції та Єгипту: жаркий клімат, рідко йдуть дощі.

Природні умови, які  були притаманні Греції:

У Греції немає повноводних річок

Греція – гірська країна

Земля – кам`яниста, неродюча

Греція – морська країна

Має запаси корисних копалин

2.    Основні заняття населення.

• Бесіда з учнями.

- Визначте, як географічне положення та природні умови вплинули на заняття  населення Давньої Греції та довколишніх земель.

• Працюючи з текстом  підручника § 24, п.2, поясніть, чому у давнину греки плавали головним чином вздовж східного берега півострова і не виходили у відкрите море.

Висновки:

(Слайд 12)

Греція у давнину ледве забезпечувала себе хлібом. У той же час її природні умови сприяли вирощуванню на схилах пагорбів та гір винограду, оливкових дерев, розвитку скотарства (кіз, овець, корів), розвитку ремесел (металургія, ковальство, гончарство, ткацтво, ювелірна справа), кораблебудування, рибальства, мореплавства, морській торгівлі.

Море в житті греків відігравало велику роль. З найдавніших часів греки стали морським народом. Вони будували кораблі, схожі на великі човни, які мали щогла з вітрилами. Вздовж бортів сиділо 50 гребців, на кормі стояв кормчий (рульовий), який управляв кораблем за допомогою великого весла.

(Слайд 13)

 У давнину греки плавали головним чином Егейським морем, яке має хвилясту берегову смугу й густо розкидані острови, бо відстань між ними не більше 50 км і гори видно здалека. Крім того, грецькі кораблі були  невеликими,  легкими, не витримували штормів; великій команді не вистачало запасів їжі та води; у греків не було компаса.

(Слайд 14)

Теплий, сприятливий для землеробства клімат давав змогу вирощувати зернові, виноград, оливи. У морі було багато риби й інших морепродуктів. Більшість населення Криту становили землероби, скотарі, рибалки. Острів славився своїми ремісниками, які вміло обробляли дерево, камінь, бронзу, залізо, дорогоцінні метали, знали гончарний круг та ткацтво. 

Культурні досягнення мінойської цівілізації – могутні міста: Кносс, Фест, Малія, Закро; розвиток архітектури (палаци), живопису (фрески), писемності (письмо «А», письмо «Б»)

• Розгляд проблемного питання.

Висновки:  (Слайд 15)

Родючої землі у Греції мало, повноводних річок немає, тому створити іригаційну систему, як у країнах Сходу, було неможливо.

Багатством Греції були моря: зручні бухти, чисельні острови, що розташовувалися недалеко один від одного, створювали умови для розвитку мореплавства. Ставши мореплавцями, греки створили розвинені цивілізації.  Прикладом є найдавніша  цивілізація  в  Європі, що виникла на острові Крит.

ІV. Узагальнення і систематизація знань.

- Які питання були розглянуті на уроці?

• Історичний диктант.(Слайд 16)

Греція розташована на … півострові

Півострів омивається морями…

Гори поділяють країну на … частини

Найвища гора…

Давні греки називали свою країну…

Найдавніша цивілізація в Європі виникла на…

Найдавніша цивілізація в Європі  була відкрита…

Період розквіту найдавнішої цивілізації  в Європі…

V. Підсумки уроку.

Продовжіть речення:(Слайд 17)

Сьогодні на уроці я дізнався…

Я не вмів, тепер я вмію…

Мені потрібно навчитися…

Мені потрібно повторити…

VІ. Домашнє завдання: (Слайд 18)

Опрацювати § 24, виконати завдання контурної карти

відкритий урок у 8кл. національно - визвольні повстання 20-30р.

до річниці Чорнобильської трагедії

https://plus.google.com/розвиток творчих здібностей дітей за допомогою інтерактивних технологій на уроках історії

концепції походження Київської Русі

ЗМІСТ

         Вступ................................................................................................................3

РОЗДІЛ І. Теоретичне обгрунтування концепцій походження Київської русі..............................................................................................................................10

1.1. Історичне трактування початків Київської Русі....................................10

2.1. Руси у світлі новітніх досліджень...........................................................23

      РОЗДІЛ ІІ. Особливості становлення Київської русі її здобутки                     та втрати...................................................................................................................28

         2.1. Особливості виникнення і становлення держави Київської  русі.............................................................................................................................28

2.2. Здобутки та втарати Київської Русі в світлі історичного розвитку......................................................................................................................43

         Висновки..........................................................................................................51

         Література........................................................................................................55

ВСТУП

Актуальність теми. Історія в усі часи свого свідомого розвитку була наукою політизованою. І це, на жаль, не прислужилось ані їй, як науці, ані правителям, які постійно втручались в методи її творення і намагались використати її для утвердження власних егоїстичних забаганок. Звичайно ж, в такому вигляді не могла вона достойно прислужитись і своєму народові, який мав черпати з неї глибокі уроки для свого суспільного поступу.

Наш час не є винятком. Навпаки, як ніколи історія народів колишньої Російської імперії зазнала за останні десятиліття не тільки перекручень, а й цинічної фальсифікації і навіть офіційної заборони бага­тьох її сторінок.

Та велінням нового часу поступово відкидаються всі ті фальсифікації і заборони. Нарешті і в сучасно­му суспільстві, яке нібито раптом опинилось на грані величезної економічної, політичної та моральної кризи, почало пробиватись усвідомлення, що поступ суспільства без знання своєї власної історії, без ви­вчення уроків трагедій і поразок — неможливий; що без таких знань суспільство схоже у своєму русі на рух білки в колесі — це рух по замкнутому колу, рух у нікуди. Ясна річ, таке суспільство приречене на деградацію і вимирання: його ж бо обганяють сусідні цивілізовані спільноти і залишають поза межами громадянського поступу.

Та одного такого усвідомлення, звичайно, замало. Щоб вийти на прогресивний шлях поступу, потрібно в усіх напрямках розкрити народні глибинні криниці із животворними джерелами його історії, котрі зба­гатили б його історичний досвід і зробили б певнішим крок у майбутнє.

Проте, як з'ясовується, це нелегко зробити. Передусім через багатовікову традицію, яка сформувала свідомість багатьох поколінь населення в нашій країні сурогатом певних ідеологічних концепцій, створе­них для панування однієї нації над іншими, однієї політичної системи над іншими. По-друге — через нерозуміння важливості таких історичних знань загалом для суспільства, коли на перший план за старою усталеною схемою висувались лише соціально-економічні аспекти. Інші ж, не менш важливі компоненти суспільного поступу,— політичні, культурні, духовно-космологічні, що пов'язують людину і людську спільноту із життям планетарно-космічним — безумовно і беззаперечно відкидались.

Найприкріше те, що така скультивована ситуація призвела до недооцінки в цілому політичної та ду­ховної спадщини не лише масами трудового народу, а й самими політичними діячами, що вершили й вершать долями народів нашої країни. В такій обстановці важко сіяти зерна знань, а ще важче очищати ті зерна від фальшивих ідеологічних обгорток, аби були доступні істинні явища історичного процесу. Без такої ж істини — яка ж наука. Знову суспільство чекатимуть збочення, загроза нових культів, новоявлених кумирів та ідей — і знову поразки, які обходяться народам ціною в безнадійну відсталість у наш динамічний технологічний вік.

Сучасне ж суспільне життя вимагає негайної переоцінки узвичаєних цінностей. Але в цьому сучасно­му сьогоденні, де піднялися на протиборство таємне і явне, різні суспільні сили, із ще більшою впертістю постають течії, які намагаються скористатись арсеналом застарілих, міцно врослих у нашу суспільну свідомість старих фальшивих здобутків, щоб обновити, пристосувати історію до своїх часто егоїстичних потреб. Прагнення ці в першу чергу використовують старі історичні концепції, починаючи з найдавніших часів. І нинішні консерватори і демократи, і центристи, і патріоти різних відтінків — всі тягнуть до себе історичну ковдру, аби підтвердити власну істинність, власну політичну платформу, що концентрується навколо пекучих проблем перебудови недавньої радянської держави: чи бути їй спільнотою демократич­них незалежних держав, чи стати усім незалежними державними утвореннями, чи, обновивши фарбу на старому дротяному паркані із електричним струмом, оголосити її перебудованою оновленою федерацією. І ось тут дуже популярним став давній заіржавлений аргумент про “тисячолітню історію російської дер­жави, про єдину і нерозторжиму її політичну структуру як найпевніший спосіб її політичного буття, про вигоди централізованого управління, які виробила російська історія і без якої немислиме, нібито, подаль­ше політичне існування недавніх радянських республік. Тож виходить, що оновлена федерація — не що інше, як та ж таки централізована держава, до якої додається лише нова вивіска — “оновлена федера­ція”. Парадокс цього визначення тим ясніший, коли врахувати, що російська держава ніколи в історії не жила на принципах федерації.

Усі ці фактори нашого бурхливого суспільного життя ще раз змушують істориків братися за перо. І, незважаючи на усвідомлення ними непосильної важкоти свого завдання, змушують вносити певну ясність в історію політичного розвитку нашої країни, зокрема, в процеси творення багатонаціональної російської держави, їхні джерела й цінності на сучасному етапі історичного буття.

         Великий інтерес істориків завжди був до походження Київської Русі, оскільки багато років існувало і по сьогоднішній день існує різних концепцій та дискусій з цього питання. Велика проблема дослідження такого питання полягала у тому, що історія цього періоду та й не тільки цього писалась відповідно до власних поглядів істориків та уподобань владних діячів того чи іншого історичного періоду. Проте саме творення Київської Русі стало початком формування Української держави.  

До питання про походження Київської Русі вперше звер­нувся легендарний літописець Нестор понад вісім століть тому в "Повісті минулих літ". У середині XVIII ст. німецькі історики, члени Петербурзької Академії Наук Г. Байєр та Г. Міллер обгрунтували концепцію норманізму. Посилаючись на літописну легенду про прикликан­ня варягів на Русь, ці вчені висунули тезу щодо скандинавського походження Давньоруської держави. Рішучим опонентом і пал­ким критиком норманізму став М. Ломоносов. М.Костомаров у відомих працях “Дві руські народності”, “Думки про федеративні за­сади Давньої Русі”, “Риси народної південноруської історії” та ін. проводить думку про те, що племінна єдність являє собою і певну етнічну спільність, отже, національність. Більш виразно поставився до етнічної спадщини Київської Русі видатний історик України М. Грушевський. Він однозначно стверджував що, Київська Русь,— “Київська держава, право, культура була утво­ром одної народності — українсько-руської, Володимиро-Московська — другої, великоруської”. Цю дум­ку він проводив і в своїх численних дослідженнях, зокрема в багатотомній “Історії України — Руси”. Однією з останніх спроб пояснити історію власне русів як народу, що жив і утверджував себе в По­дніпров'ї, зробив історик Г. Василенко, в своїй невеличкій праці “Руси”. Втім, треба визнати, що подібні спроби відбувалися й раніше. Зокрема можна нагадати праці російського історика-славіста Ю. І. Венеліна, який вважав, що “Гунно-аварохозарська держава власне була царством російського народу”, що держава між Дунаєм і Волгою, яка склалась під владою гуннів, це і є Росія    Що на наш погляд не витримує критики.   Існує також ряд інших концепцій походження київської русі, які ми спробує розглянути детальніше в роботі. Загальновідомо, що основою вивчення будь – якої історії є насамперед джерельні матеріли. Такими основоположними джерелами для глибокого пізнання стародавньої української історії є насамперед літописи, які з’явилися вже в першій половині XI століття в часи правління Ярослава  Мудрого. Найдавніше літописне зведення було створене у Києві близько 1037 – 1039рр. найдавніший звіт був продовжений і доведений від 1060 – 1095рр. виникає третє літописне зведення відоме під назвою  «Навчального (Початкового) літопису».В 1113 р. чернець  Києво – печерського монастиря Нестор закінчив зведення літопису, названого ним « Повість врем'яних літ».

Події української історії в «Повісті  времґяних літ» охоплюють період від 852р., коли почала називатися «Руська Земля», по 1117р. Найважливішим був Київський літопис, доведений від 1118р. до 1198. Високими літературно-художніми якостями виділяється Галицько-Волинський літопис, що охоплює майже все ХІІІ ст. (1209-1292).

Багато даних про події на українських землях ХІ-ХІІст. містять Новгородський та Ростово-Суздальський літописи.

Велике значення для всебічного висвітлення давньої історії мають також іноземні джерела. Першу писемну згадку про події на українських землях залишив «батько історії» славетний грек Геродот у Vст. до н.е. Ряд даних про слов'ян (венедів) знаходимо у римського історика І ст. н.е. Тацита. Про склавинів і антів писали візантійський історик Прокопій Кесарійський і готський історик Йордан, імператори Візантії  Маврикій і Костянтин Порфірородний.

Крім вищеназваних літописних творів варто згадати Межигірський літопис 1393-1620рр. і Хмільницький літопис.

Окремою групою серед письмових джерел XVII - початку XVIII ст.. стоять так звані «Козацькі літописи», присвячені, як і згадані іноземні джерела, в основному добі Хмельниччини. Важливе місце серед них посідає анонімний твір, який видавці умовно назвали «Літописом Самовидця».

А також з великою увагою поставився до етнічної спадщини видатний історик М. Грушевський. Він стверджував, що Київська Русь,-«Київська держава, право, культура була утвором одної народності-українсько-руської, Володимиро - Московська – другої, великоруської.

Варто також згадати про популярну  роботу «Історію України-Русі» Миколи Аркаса (1852-1909) - морського офіцера, грека за походженням і палкого патріота України. Безперечно, її науковий рівень нижчий від рівня робіт провідних істориків того часу. «Історія України-Русі» набула досить широкої популярності і витримала кілька виданьЗагальновідомо, що основою вивчення будь – якої історії є насамперед джерельні матеріли. Такими основоположними джерелами для глибокого пізнання стародавньої української історії є насамперед літописи, які з’явилися вже в першій половині XI століття в часи правління Ярослава  Мудрого. Найдавніше літописне зведення було створене у Києві близько 1037 – 1039рр. найдавніший звіт був продовжений і доведений від 1060 – 1095рр. виникає третє літописне зведення відоме під назвою  «Навчального (Початкового) літопису».В 1113 р. чернець  Києво – печерського монастиря Нестор закінчив зведення літопису, названого ним « Повість врем'яних літ».

Події української історії в «Повісті  времґяних літ» охоплюють період від 852р., коли почала називатися «Руська Земля», по 1117р. Найважливішим був Київський літопис, доведений від 1118р. до 1198. Високими літературно-художніми якостями виділяється Галицько-Волинський літопис, що охоплює майже все ХІІІ ст. (1209-1292).

Багато даних про події на українських землях ХІ-ХІІст. містять Новгородський та Ростово-Суздальський літописи.

Велике значення для всебічного висвітлення давньої історії мають також іноземні джерела. Першу писемну згадку про події на українських землях залишив «батько історії» славетний грек Геродот у Vст. до н.е. Ряд даних про слов'ян (венедів) знаходимо у римського історика І ст. н.е. Тацита. Про склавинів і антів писали візантійський історик Прокопій Кесарійський і готський історик Йордан, імператори Візантії  Маврикій і Костянтин Порфірородний.

Крім вищеназваних літописних творів варто згадати Межигірський літопис 1393-1620рр. і Хмільницький літопис.

Окремою групою серед письмових джерел XVII - початку XVIII ст.. стоять так звані «Козацькі літописи», присвячені, як і згадані іноземні джерела, в основному добі Хмельниччини. Важливе місце серед них посідає анонімний твір, який видавці умовно назвали «Літописом Самовидця».

А також з великою увагою поставився до етнічної спадщини видатний історик М. Грушевський. Він стверджував, що Київська Русь,-«Київська держава, право, культура була утвором одної народності-українсько-руської, Володимиро - Московська – другої, великоруської.

Варто також згадати про популярну  роботу «Історію України-Русі» Миколи Аркаса (1852-1909) - морського офіцера, грека за походженням і палкого патріота України. Безперечно, її науковий рівень нижчий від рівня робіт провідних істориків того часу. «Історія України-Русі» набула досить широкої популярності і витримала кілька видань.

Хронологічні межі роботи: дослідження походження Київської Русі та її становлення здійснюється    з кінця 9 століття по 10 століття. Що стосується концепцій походження Київської Русі то їх дослідження здійснюється з початку появи літописів, їх аналізу і до теперішнього часу.                          

        Мета роботи: проаналізувати та дослідити концепції походження Київської Русі, відзначити найоб’єктивніші.

         Завдання роботи:

- теоретично обгрунтувати концепції походження Київської русі;

- проаналізувати історичне трактування початків Київської Русі;

- визначити концепції Русі у світлі новітніх досліджень;

         - розглянути історичні особливості виникнення та становлення Київської русі;

         - визначити здобутки та втарати Київської Русі в світлі історичного розвитку.

         Методи дослідження: аналіз підручників, навчальних посібників, періодичних видань та ін; вибірка основних вчень з приводу досліджуваного питання; систематизація та узагальнення досліджуваного матеріалу та ін.

РОЗДІЛ І

Теоретичне обгрунтування концепцій походження Київської русі.

1.1. Історичне трактування початків Київської Русі.

До особливостей походження Київської Русі вперше звер­нувся легендарний літописець Нестор понад вісім століть тому в "Повісті минулих літ". На жаль, трактування цього питання є одним із найзаплутаніших у вітчизняній та світовій історіогра­фії. Вузькість джерельної бази, суперечливість і неоднозначність відомого фактичного матеріалу, хибні методологічні підходи, по­літична заангажованість та ідеологічні симпатії істориків неод­норазово ставали на заваді об'єктивному погляду на процес ви­никнення Давньоруської держави. Перші спроби знайти вирі­шення цієї проблеми були здійснені ще середньовічними хро­ністами, які штучно пов'язували ранню історію Русі з відомими їм народами східної Європи — скіфами, кельтами, сарматами, аланами.

На початковому етапі цієї багатовікової дискусії в основу кон­цепцій як норманістів, так і антинорманістів було покладено хибну методологічну засаду — виникнення держави вони розглядали, по-перше, як кульмінаційний одномоментний акт, по-друге, як безпосередній наслідок діяльності конкретної історичної особи. Такий підхід і визначив коло питань, які були у центрі уваги істориків аж до кінця XIX ст.: Звідки походить назва "Русь"? До якого етносу слід відносити літописних варягів? Хто були перші руські князі?

Одна із точок зору  серед істориків у ХХ столітті віддавала перевагу у встановленні державності русів „варязькому фактору”. Однак це не поставило крапку в багатовіковій полеміці. Офіційна радянська історіографія назвала норманську теорію політично шкідливою, оскільки вона не визнавала здат­ності слов'янських народів створити незалежну державу своїми власними силами. Дискусія спалахнула з новою силою.  

                                                                                                                                   На захист своєї теорії норманісти висували такі агрументи:

1.  Русь отримала свою назву від Руотси. Так у середині XI ст. фіни називали шведів.

2.  Більшість імен руських послів, що зафіксовані у договорах з Візантією (911, 944 pp.), мають скандинавське походження — Карл, Інегельд, Фарлоф, Веремуд та ін.

3. Візантійський імператор Константин Багрянородний у своїй книзі "Про управління імперією" (бл. 950 р.) наводить як слов'ян­ські, так і руські назви дніпровських порогів. Більшість руських назв мають давньонорманське походження.

4.  Ісламські географи та мандрівники IX—X ст. завжди чітко розділяли "русів" і "слов'ян".

На противагу антинорманісти стверджували:

1.  Назва "Русь" слов'янського походження, оскільки тісно пов'язана з назвами річок Рось, Руса, Роставиця у Центральній Україні.

2.  Жодного племені чи народу під назвою "руси" не було відомо у Скандинавії і про нього не згадує жодне древньонормандське джерело, включаючи саги.

3.  Один з найдавніших ісламських письменників Ібн-Хор-дадберг (бл. 840—880 pp.) чітко називає русів слов'янським пле­менем.

4. Археологічні матеріалиіз міст та торговельних шляхів Схід­ної Європи свідчать про обмежений, фрагментарний вплив "ва­рязького фактора" [16, с. 102].

Кожна з позицій мала свої сильні та слабкі місця, що спри­чинило поглиблення дискусії. Пояснення процесу виникнення державності як наслідку тривалої еволюції суспільного розвитку, відмова від погляду на утворення держави як на одномоментний акт, різнобічне обґрунтовані твердження істориків та археологів про те, що східнослов'янське суспільство ще до літописного зак­ликання варягів мало свої протодержавні утворення, заклали під­валини сучасного якісно нового бачення процесу державотво­рення русів.

Нині норманська теорія походження Давньоруської дер­жави поступово втрачає своє наукове значення. Фахівці об'єктивніше і зваженіше підходять до оцінки ролі "варязького фак­тора" у політичному житті Східної Європи. Яскравим свідчен­ням цього є вислів одного із західних дослідників Г. Штокля: "Перша руська держава середньовіччя виросла з поєднання ба­гатьох елементів. Варяги були лише одним елементом серед багатьох, однією історичною силою серед багатьох. Руська істо­рія тільки через варягів є така сама фікція, як руська історія без варягів".

Спробою кардинально змінити напрям пошуку стала хозар­ська гіпотеза, яка виводила коріння Київської держави з Хозар­ського каганату, її автор, професор Гарвардського університету (США) О. Пріцак, запропонував взагалі відмовитися від концеп­ції слов'янського походження Русі. На його думку, поляни були не слов'янами, а різновидом хозар, а їхня київська гілка — спад­коємницею роду Кия, який заснував (іноді вживається термін "завоював") Київ у VIII ст. Однак ця версія не витримує критич­ної перевірки. Археологічні дослідження стародавнього Києва свідчать про місцеву слов'янську самобутність його матеріальної культури. Пам'ятки хозарської (салтово-маяцької) культури зус­трічаються надзвичайно рідко і не становлять навіть відсотка від загальної кількості знахідок.

Отже, паросток державності Київської Русі не був до нас за­везений із-за моря варягами і не пересаджений сусідами-хозарами. Київ був заснований кінець V- початок VI століття. 

На прикінці радянських часів на сторінках тодішньої періодичної преси прошумів шквал полемічних дискусій з при­воду виступу відомого російського письменника, колишнього дисидента, О. І. Солженіцина з його програ­мою суспільної перебудови Росії. Виступ цей став своєрідним уособленням сучасних історичних підходів, які панують в теоріях і концепціях провідних російських політичних та культурних діячів, до питання про становище інших народів, що так чи інакше були пов'язані історичними долями з російським народом.

В нашому поліфонічному суспільстві цей виступ був зустрінутий неоднозначно, оскільки автор, вико­ристовуючи історичне минуле, зокрема й період давньої історії Київської Русі, намагався обгрунтувати нероздільність трьох східнослов'янських народів і в майбутньому, як це робилося ще в абсолютистській самодержавно-кріпосницькій Російській імперії. У такий спосіб він намагається знову витягти на поверх­ню суспільної свідомості ідею про економічну, політичну та культурну недолугість народів українського та білоруського і неспроможність їх до самостійного історичного існування без росіян та їхньої держави.

Цей виступ письменника з його апологетикою монархізму і централізму став своєрідним синтезом ба­гатовікової ідеологічної боротьби панівної російської ідеології з іншими східнослов'янськими народами, які не одне століття намагаються відстояти своє історичне право на самобутність і які впродовж цього часу виробили, вибороли свою національно-визвольну свідомість та суспільно-політичні ідеали свого від­родження. Тому то цей виступ популярного письменника став ударом в спину народів, які і нині в кри­вавих і мирних зусиллях виборюють своє право на реалізацію своїх громадянських і людських прав на історичне буття.

Солженіцин далеко непоодинокий. 1990 року вийшла в “Молодой гвардии” у Москві книжечка С. Вол­кова “На углях великого пожара”.У цій праці автор вказує що: “Окажется, что для русского (тобто — російського — автора) народа вообще нет места на земле. Приднепровье какие-нибудь националисты захотят, конечно, оставить за собой” [9, с. 211]. Звичайно ж, тут під терміном “националисты” розуміються українці, бо у Придніпров'ї спо­конвіку живуть українці. Подніпров'я — колиска козацької слави України і центр формування україн­ської народності.

Зокрема автор намагається переконати свого читача, що селяни — переселенці з території Польської держави в XIV—XV ст. на територію Подніпров'я “чисто русского происхождения”. Не дивно, що О. Солженіцин чи С. Волков та подібні автори без тіні сумніву зараховують і нині до Росії Україну та Білорусію, відмовляючи їм у праві на їхню самобутню спадщину. Не дивно, що історія Київської держави — Київської Русі — відноситься ними до історії Росії і вони називають її так: “Киевская Рос­сия...” [26, с. 5].

Щоб завершити цей огляд сучасних трактувань історії Київської Русі в наш динамічний незалежний час, згадаємо ще одну новітню публікацію російського автора, але на цей раз за кордоном. Це стаття Емілії Ільїної “Читаючи Велесову книгу”. Торкаючись проблеми вивчення історії Русі, автор слушно стверджує думку, яка проголошується і таким вченим як Б. О. Рибаков. Вона говорить, що сучасні історики часто забувають, що “слова “Русь”, “руський” у часи Київської Русі відносилися природно до території навколо Києва, а тому історія Київської території та сусідніх з нею територій — історія України, а не Росії... Від часів створення світу, пише Ільїна, “на берегах Дніпра” український народ “родився, хре­стився і відзначався блискучою культурою, нікуди не переселявся, і ще не виявлено досі історичною на­укою, щоб українці в якомусь столітті і звідкись прийшли й окупували Київ, як турки Константинополь”. Далі авторка пише: “Ми, росіяни, російська імперська сила, приєднали Україну, і ось уже четверте сто­ліття цупко тримаємось за неї, випомповуючи з неї всі національні цінності українськбго народу. Роз­грабували українську історію, витоптали, перетворили її в пустелю. Та одночасно опустошили й свою власну історію” [25, с. 27]. Але цей чесний голос поки що не є провідним в оцінці історичного минулого наших народів.

Тож історія східнослов'янських народів, історія творення ними державності, на яку посилаються політики різних ідеологічних поглядів, знову стає в епіцентрі політики. А це знову призводить до різночитання її.

Немає сумніву, що перша східнослов'янська держава Київська Русь, яка виникла на Подніпров'ї з центром у Києві, залишила могутній вплив на державно-політичні процеси у східнослов'янському регіо­ні. Цей вплив можна було б порівняти із впливом Римської держави на її європейські провінції, про що слушно говорив ще на початку нашого століття М. Грушевський. Як пізніші європейські держави, так і пізніші держави східноєвропейські у часи свого формування й утвердження певною мірою переробляли в собі ті суспільно-політичні форми державного життя, права, культури, які були вироблені Київською державою.

Київська держава виникла як цілком самобутнє державне утворення південно-східних слов'ян Подніпров'я, витворила цілком самостійно свої власні форми існування на засадах праслов'янських ро­дових звичаїв, а також вбираючи в себе звичаї і традиції сусідів, з якими вона спілкувалась мирно чи войовничо. В цій державі зберігалась розмаїтість племен і народів, які утверджувались під владою спільних правителів, але які зуміли зберегти свою етнічну відмінність, що залишило свій слід у часи фор­мування сталої національної самобутності східнослов'янських народів.

Основою творення Київської держави стало населення подніпровських полян, про що засвідчують наші вітчизняні літописи, зокрема раніще згадана, “Повість временних літ”. І саме ці поляни, які перейняли на себе з якихось причин ще одну назву— руси,— були давніми пращурами народу, який споконвіку жив на цій же тери­торії, який нікуди не зникав і нізвідки не приходив уподовж усісї відомої історії східноєвропейського регіону. Саме цей народ уже в XI—ХІІІ ст. став називатись українським, через те прямий генетичний зв'язок з першим державним утворенням на Подніпров'ї мас саме український народ.

Цю точку зору обґрунтовували ще дореволюційні українські історики, зокрема, В. Антонович та М. Костомаров. Так, Костомаров у відомих працях “Дві руські народності”, “Думки про федеративні за­сади Давньої Русі”, “Риси народної південноруської історії” та ін. проводить думку про те, що племінна єдність являє собою і певну етнічну спільність, отже, національність. Оскільки перші згадки щодо різних племен східних слов'ян з'являються в VI ст., то й етнічні спільності, з яких розвивається національна відмінність, уже існували в наявності. На жаль, Костомаров та його прихильники обмежилися досліджен­ням лише так заваного “народного духу”, характеру, міри релігійності, а не своєрідних соціальних та політичних форм буття певних етнічних спільнот східних слов'ян.

Видатний український історик М.С. Грушевський, зокрема в статті «Звичайна схема «руської історії» й справа раціонального укладу історії східного слов'янства» (1904р) відкинув претензії ряду істориків на період становлення першої української державності і виклав своє бачення принципової схеми історії України. Цієї схеми пізніше дотримувалися усі видатні українські історики, що стояли на позиціях історичної правди та національного суверенітету (Д. Дорошенко, О. Субтельний та інші). Так, М. Брайчевський стверджував, що українська (ширша - східнослов'янська) державність зародилася в епоху ІІ-ІХ ст. На її основі сформувалася могутня державність Київська Русь. М. Брайчевський вказує на те, що основною територією її формування послужила Середня Наддніпрянщина. Білоруські та великоруські землі були втягнуті в той процес пізніше. Зокрема, М. Брайчевський зауважує, що: «Оформлення білоруського регіону (Полоцьке князівство) припадає на першу половину ХІ ст.; великоросійського (Суздальське князівство)-на середину ХІІ ст.. Отже, «Старший брат» виявився наймолодшим за віком – парадокс, що виглядає досить повчально»

Так, М. Грушевський однозначно стверджував, що Київська Русь,— “Київська держава, право, культура була утво­ром одної народності — українсько-руської, Володимиро-Московська — другої, великоруської” . Цю дум­ку він проводив і в своїх численних дослідженнях, зокрема в багатотомній “Історії України — Руси”. На нашу думку, ця теза не позбавлена слушності, хоч все ж не може бути категоричною. Варто пригадати хоча б деякі правові аспекти найдревнішої редакції “Руської правди” 1015 року, в якій відбиті в основно­му проблеми суспільного життя Новгорода і яка пізніше увійшла в комплекс законів Київської Русі — “Руської Правди”[12, с. 7].

М. Грушевський наголошував в своїх працях, на прямий генетичний зв'язок спадщини Київської Русі і народу українського.

Що спростовує існуючу ще з дореволюційних часів ідею, що саме Російська держава і російський народ є прямим продовженням Київської держави. Ще 1903 року М. Грушевський писав: “Етнографічна й історична близкість народности української до великоруської не повинна служити причиною до їх перемішувань, — вони жили своїм життям поза своїми історичними стичностями і стрічами” [12, с. 7]. Розглядаючи це питання, історик слушно зауважував, що мос­ковські книжники, вистежуючи генеалогію династії московських князів, і поклали початок того, що за­снували в історіографії схему розвитку російської держави, в основу якої взяли історію Київської Русі. Ця схема була сприйнята й російською історичною наукою пізнішого часу. “Се можна було московським книжникам,— пише М. Грушевський,— для них досить було генеалогічного преємства, але сучасна на­ука шукає генетичної зв'язі і не має права зв'язувати “київський період” з “володимирським періодом” як їх невідповідно називають, як стадії того самого політичного й культурного процесу” [12, с. 8].

Нажаль, це застереження вченого залишилось поза увагою російських  істориків.Так, приєднавши історію Київської держави до історії Росії, вони залишили без початку історію українського та білоруського народів, починали її з XIV—XV ст. Наприклад, В. О. Ключевський починає історію Росії з часу, коли східна гілка слов'ян, як він каже, спускається із схилів Карпат на рівнину, тобто, там, де жили одвіку поляни-анти. Щоправда, в іншому місці він проводить слушну, на наш погляд, думку, що великоросійське плем'я — власне росіяни — утворилось внаслідок слов'янської колонізації величезних мас угрофінського населен­ня [26, с. 8]. С. Соловйов так само вважає історію Київської Русі початковою історією Росії. Проте, він вважав, що Київська Русь була “нездатною стати державним зерном для Росії, власне для чого сама природа при­готувала Московську область” [38, с. 65].

Тож не дивно, що О. І. Солженіцин пише, шо “слово “російський” (в оригіналі — “русский” — автор) віками охоплювало малоросів, великоросів і білорусів”. Руссю, говорить він, здавна називали Росію... [39, с. 1].

У російській історіографії XIX—XX ст. постійно провадилась дискусія про спадщину Київської Русі. Російські історики вважали її початковою історією Росії, українські, починаючи з М. Костомарова, нама­гались показати, що Київська Русь — стала територією формування української народності.

У післяреволюційний час, як слушно висловлюються сучасні історики, дослідники користувалися тим науковим вантажем, який був набутий дожовтневою історіографією. Практично стара ідея початку Російської держави від Київської Русі перейшла і в праці радянських істориків. Щоправда, з роками була знайдена своєрідна формула для цієї теорії — витворена теорія спільності кореня російської, україн­ської та білоруської народності, витворення так званої давньоруської народності. Цю теорію прийняли й українські радянські історики.

Київська Русь вважалась якимось цілісним етнічно-територіальним утворенням, де сформувалась спеціальна етнічна категорія — давньоруська народність, що “відзначалась єдністю мови”, що мала “єдину територію, єдиний уклад життя, єдину високорозвинену культуру”, що мала “економічну єдність різних територій Русі” і т. д. Через те і в програмах курсу з історії України для університетів наприклад, Київській державі приділялась побіжна увага, історія українського народу починалася з XIV ст.

Київська держава, як, зрештою, і будь-яка інша держава раннього чи пізнього середньовіччя, виникла і розвивалась у тісному сусідстві — мирному чи войовничому — з іншими народами, слов'янськими і неслов'янськими. Центральним стержнем цієї могутньої тсриторіально-державної спільності було подні­провське плем'я полян, яке через деякий час привласнило собі ще й іншу назву — руси, русичі, русини. Є підстави вважати, що назва ця була перейнята полянами-слов'янами від своїх південних сусідів, з якими вони межували з давніх часів, а от­же мали досить багато спільних контактів, зокрема, у захисті своїх земель від числен­них кочових орд.

Так, готський історик IV ст. Іордан роз­повідає про народ під назвою росомани, з якими воювали готські племена (“рос” — самоназва народу, ман — в німецькій мові “людина”, отже росоман — роська люди­на, чи, в пізнішій вимові руська, тобто ру­сич, русин). Готи воювали не тільки з росоманами, а і з племенем антів, на чолі яких стояв легендарний Бос, або Бож. На­род рос згадує і сірійський автор VI ст., відомий під іменем псевдо Захарії. Ще раніше, в найдревнішій писемній пам'ятці світової цивілізації — Біблії — пророк Ієзи-киїль згадує великий войовничий народ рош. Корінь “рос” широко поширений серед імен і власних назв у народів північно-схід­ного Причорномор'я, Приазов'я та північного Кавказу: Руслан, вірменські царі на ім'я Ру­са; стародавня назва Волги — Рос-Аракс то­що. Росів знають усі східні джерела і відно­сять їх до території північно-східного регіону Європи (Дон, Приазов'я, Крим). Часто ві­зантійські джерела називали їх ще скіфами.

Проте, регіон західного Причорномор'я завжди пов'язувався джерелами із розселенням слов'ян-антів.Поляни зіграли консолідуючу роль у тво­ренні Подніпровської слов'янської держави. І, як твердить автор “Повісті временних літ”, згодом прий­няли на себе іншу назву — руси. “А слов'янський народ і руський — один; од варягів бо прозвалися вони руссю, а спершу були слов'янами, хоча вони й полянами звалися, але мова в них слов'янська була” [25, с. 10].

Отож бачимо, що згодом слов'яни-поляни називалися ще й руссю. Залишимо поки що осторонь питан­ня, звідки взялася ця назва, звернімо увагу на те, що “Повість временних літ” навіть точно вказує, коли полянська Київська земля — в розумінні — держава, прибрала іншу назву. Під датою 6360 від сотворення світу або 852 року від народження Христа літописець записує, що саме в цей рік, “індикта 15, коли почав Михайло (імператор Візантії Михаїл ІІІ — автор) цесарствувати, стала називатися (наша земля) — Руська земля”[25, с. 10]. Далі літописець роз'яснює, шо він довідався про цю назву із літопису чи хроніки грець­кого походження: “А про се ми довідалися (з того), що за сього цесаря приходила Русь на Цесареград, як ото писав (Георгій) у літописанні грецькому” [25, с. 10].

Автор літопису виводить назву “русь” від закликаних до словен Ільменських дружин варягів. Ми знаємо, шо саме це твердження літописця призвело до виникнення норманської теорії про походження Руської держави. Нині вважається, що ця теорія, яка буйно розквітла при німецьких імператорах на російському престолі, не має під собою грунту і шо вона вщент розгромлена вітчизняною історіографією. Можна було б уже й не повертатись до цього питання, якби воно не відроджувалось деякими сучасними істориками Росії і якби під нього не підводились нові докази.

Тому варто ше раз уточнити, шо розумів літописець під словом “варяги”. А він говорить, що “варяги... є приходні”. Цікаво, шо закликані варяги називались “русь”, як ото одні звуться свеями, а другі — нор­манами, англами, інші — готами, — отак і ці”.

З огляду на це М. Брайчевський, який вважав, що пер­винна територія народу русь займала східну частину антсько-полянської землі [4,  с. 163].

Як свідчать усі вітчизняні джерела, в X—XIII ст. назва Русь у вузькому розумінні стосувалась лише трьох земель-князівств: Київського, Переяславського, Чернігівського. Тобто, це була територія, де жили слов'яни-анти, які сформувались в умовах слов'яно-іранського симбіозу, і які, логічно, перейняли від сармато-скіфського населення етнонім рось чи русь.

Які ж власне землі входили до складу Русі. Академік Б. Рибаков встановив: руською землею не нази­вались в літописах: Новгород Великий, Володимир-на-Клязьмі, Ростов, Суздаль, Рязань, Смоленськ, міста Володимиро-Суздальського та Рязанського князівства, області, заселені вятичами, Полоцьк, а та­кож Галич — на Дністрі, Володимир-Волинський [36, с. 527]. Зате постійно руською землею називалась земля Київ­ська, Переяславська, Чернігівська. Літописи постійно іменують Київ і Київщину руською землею, Пере­яслав південний у Лаврентіївському літопису вісім разів названий “руським” на відміну від Переяслава Суздальського; так само земля Чернігівська — постійно іменується руською землею.

Територія колишньої руської землі, як засвідчують літописи, одночасно називалась й Україною, в слов'янській мові — країною, тобто, державою. Це й зрозуміло, бо саме Київське подніпровське тери­торіальне ядро стало центром формування східнослов'янської країни — в пізнішому розумінні держави. Відомо, шо на території руської землі сформувалась українська народність, державна народність. Відомо, що українці зберегли й свою іншу назву — русини,— на величезних просторах свого розселення, в тому числі на землях волинських, галицьких, подільських — до новітніх часів.

Назва Русь, руська земля залишилась за територією України і в часи литовського та польського пану­вання над Подніпров'ям. Історики України в XIX ст., польські культурні та політичні діячі також вжи­вали тоді подвійну назву — Україна-Русь. Цікаво, що всі українські видання в Західній Україні в XIX ст. іменували себе руськими, починаючи від знаменитої “Русалки Дністрової” Руської трійці 1837 p., де в передмові “К народним руским пісням” вказувалось, що “Нарід руский один з головних поколінь слов'ян­ських... ” [26, с. 12].

Нажаль, з наукового обігу не зникла й стара версія, за якою руси-варяги — північного походження. “Назва “Русь” виникла в Новгородській землі, повідомляють нам творці мо­дифікованої в дусі сучасного російського патріотизму варяго-руської теорії. Вони намагаються довести, шо “первинним ядром” “древнєруського ранньофеодального утворення” була племінна територія ільменських словен, яка окреслена назвами з етнонімом “Русь”. Центром його була Ладога та її околиці. І от ця північна Русь в середині IX ст. розпалась — на південну, Київську, і північну — Верхню Русь, яка невідома ні вітчизняним, ні зарубіжним хроністам чи мемуаристам, але так пристрасно виписана новітніми апологетами старої теорії. Вони вважають, що ті закликані варяги-руси з датським вікінгом Рюріком і поклали початок давньоруській державі.

Щоб довести свою концепцію фактологічно, ці історики переконують, що етнонім “русь” виник “в Новгродській землі”, бо він “зафіксований тут багатою топонімікою, яка відсутня на півдні” (тут мається на увазі “південь” Росії — Подніпров'я, тобто Україна,— та сама термінологія, що і в самодержавній Російській імперії). Автори наводять ряд назв, що збереглися на Новгородщині з коренем “рус”: Руса, Порусся, Околорусся, Русиня та ін. І твердять, що цей термін означав у мові фінів (там є слово роутсі) — “військо”, “гребці”, “дружина”. Ці автори не знають, чи може, вдають, що не відають, що й на “півдні”, на Подніпров'ї, існує не менша кількість гідронімів, власних назв із коренем “рус”: річки Рось, Росава, Роставиця населені пункти Рава Руська, Руська Поляна та інше, а головне, й донині існує народ, який ще називає себе русинами.

Тож коли говорити, чому у Новгородській землі, яка ніколи не називала себе Руссю ні Верхньою, ні Північною, ні якоюсь іншою, з'явились такі назви, потрібно погодитись із відомими дослідниками, які, слідом за літописними джерелами стверджують про переселення слов'ян із південних регіонів до озера Ільмень , про їх участь у заснуванні міста Новгорода, який на багато століть зберіг у своїй топоніміці назву перших слов'янських пришельців — це Словенський кінець, Словенський холм, вулиця Велесова (язичницький бог худоби і багатства у слов'ян — Велес або Волос), Перунове капище — Перинь тощо. Логічно, що слов'яни із Подніпров'я і принесли із собою разом із своєю культурою і традиціями свою нову назву — руси. Проте не виключено, що на узбережжі Велетського (пізніше Балтійського) моря се­ред численних племен слов'ян, що займали територію центральної Європи від Одри до Лаби (Ельби), а серед них найвідомішими були велети-лютичі, ободрити, поморяни, сорби, брежани, украни та ін.— були й руси, можливо, якась торгова група, оскільки древні західні джерела вказують на існування на побережжі міста Русіграда, поряд із Старгородом, Волегощем, Волинем, Колобрегом, Штетином та ін.

Але ті “північні руси” не дали своєї назви Новгородській землі чи Приладожжю, як би то не було. Відомо, що Олег, який ішов із Новгорода завойовувати Київ та взяв до свого війська “багато своїх воїв-варягів, чудь, словен, мерю, весь, кривичів”. Русь тут не названа. А коли прийшов до Києва, до столиці полян, мовив: “Хай буде се мати городам руським”. Не Ладога, і не Новгород були оголошені “матір'ю”, тобто, столицею міст руських. І саме після взяття Києва літописець повідомив: “І були в нього словени, і варяги, й інші, що прозвалися руссю”. Отже, руссю прозвалися новгородці після взяття Києва. Уже Ігор, йдучи на Візантію, бере із собою поряд з іншими народами і русів.

1.2. Руси у світлі новітніх досліджень.

Однією з останніх спроб пояснити історію власне русів як народу, що жив і утверджував себе в По­дніпров'ї, зробив історик Г. Василенко, в своїй невеличкій праці “Руси”. Втім, треба визнати, що подібні спроби відбувалися й раніше. Зокрема можна нагадати праці російського історика-славіста Ю. І. Ве-неліна, який вважав, що “Гунно-аварохозарська держава власне була царством російського народу”, що держава між Дунаєм і Волгою, яка склалась під владою гуннів, це і є Росія.

Для з'ясування походження терміну “русь” і його проникнення в слов'янський світ деякі дослідники використали свідчення західноєвропейських та візантійських хроністів про те, що слово “руси” — кельт­ського походження. Звідки вони взялись на Подніпров'ї і в регіоні західної України, де й донині зберег­лась самоназва українців — русини?

З історії Римської імперії відомо, що в І ст. до н. е. Юлій Цезар підкорив Галлію, звідки, з провінції Прованс, за свідченням Тацита, було витіснене кельтське плем'я бастарнів, яке мало самоназву — руте­ни. Ці рутени пішли на Подунав'я, частина їх з'явилась у Прикарпатті. Після Маркоманської війни 166— 169 pp., в якій брали участь придунайські кельтські племена, зокрема, рутени, частина їх була переселе­на у Фракію, частина рушила на схід, до Криму і Подніпров'я. Тут вони, певно, наблизились до кордонів полян, тут вони і могли зіткнутись із готами, з якими вперто воювали разом із антами, бо ж відомо з Іордана про загибель антського князя Боса і 70 його старшин від готів. Сучасники Нестора-літописця візантійські хроністи Скілиця і Кедрін повідомляють, що руси — кельтського походження [26, с. 13].

Про русів як небезпечних сусідів арабського світу повідомляє арабський історик VII ст. ат-Табарі. Хан Дербента Шахріар замість данини халіфату пропонує вести війну з русами: “...  руси, які є вороги цілому світу, особливо ж арабам... Замість того, щоб ми платили данину, будемо воювати з русами самі і влас­ною зброєю будемо їх утримувати, щоб вони не вийшли з власної країни”. Чимало є інших згадок про народ русів упродовж VI—VIII ст., доки поляни стали також іменувати себе Руссю [26, с. 13].

В Прикарпатті кельти-рутени змішалися із слов'янами, ослов'янились і дали місцевому населенню ще одну назву — рутени, яка залишилась відомою в численних документах європейських дворів Франції, Австрії та ін. держав аж до XIX ст. Крім того, ці рутени-кельти, яких римляни називали також галами, тобто, поклонниками ритуальному птахові рутенів — півню (галану), привнесли ще одну назву слов'ян­ському населенню та місцевості Прикарпаття — галичани та Галичина. Тож автор цієї гіпотези Г. Васи­ленко небезпідставно приходить до висновку, що етнонім руси чи русини “є трансформацією племінної назви рутени”.

Можна піддати сумніву деякі положення цієї гіпотези, але наведені нові джерельні свідчення підтверджують принаймні два висновки сучасних істориків:

1. Назва руси з'являється далеко до появи варягів-норманів у слов'янських землях, а тому твердження літописця “— єт варяг бо прозвашася рус­сю”,— не стосується жодного північного народу — шведів, данів, норвежців чи інших. В Скандінавії не існувало племені “рос” чи “рус”, не існувало й такого регіону — Русь. Проте слово “рус” і похідні слова від нього наповнюють різні географічні назви в Закарпатті (Росток, Росичка і т. д.), в Трансільванії (25 населених пунктів, 27 гір, 2 ріки), в Словаччині (46 географічних назв, Русбах, Руска, Росина і т. д.).

2. Територіальне поширення цього етноніму прив'язується все ж таки до Подніпров'я, південної межі полянського слов'янського світу і співпадає з численними свідченнями хроністів вітчизняних та зарубіж­них, зокрема, особливо важливих арабських авторів, про існування окремого народу русів, які, як пові­домляють ті ж таки джерела, злились із слов'янським населенням, ослов'янились самі і привнесли Подніпровському та Прикарпатському слов'янству свою назву (як, скажімо, пізніше булгари дали свою назву слов'янам Балканського півострова. Тож новітня реанімація теорії про північних варягів-русів у світлі нових даних також відпадає. Як відпадає спроба довести, що була спочатку створена “від Ладоги на півночі до Києва на півдні держава”, назва якої була “Руска земля” і що центром її була Ладрга і Новгород, регіон “племінного княжіння ільменських словен”.

З усього викладеного ясно, що Київська Русь створена автономним населенням Подніпров'я, в якому провідна роль належала слов'янам-полянам, що жили в тісному контакті з численними неслов'янськими племенами. Держава ця була створена задовго до появи будь-яких приходнів з півночі і була цілком са­мобутньою в своєму існуванні, зі своїми законами і традиціями, і навіть своєю назвою. Київ жив своїм державно-творчим життям незалежно від Новгорода чи від норманів, чи від якихось інших варягів, про що свідчать численні писемні джерела, в тісному контакті з Візантійською імперією і південно-східним світом.

Назва “Руська земля” виникла як назва територіального ядра київсько-полянської держави і стабільно утримувалась протягом X—XII ст. в основному за регіоном Київського, Переяславського, Чернігівського князівства. Пізніше стала поширюватись і на “инии языци, иже дань дають Руси”, тобто, на колонізовані русичами території. До меж Київської Русі, за літописними джерелами, не входив регіон північно-східних, північних і північно-західних земель, які жили своїм осібним життям, проте, в певні часи тісно контактували з київською державою, то визнаючи залежність від неї, то воюючи з нею. Лише в деяких літописах пізнішого часу, коли на певні частини державних київських окраїн поширювалась назва Руська земля. Київська Русь — це держава, яка виникла в ареалі розселення слов'янських і неслов'янських пле­мен, їх співжиття, з яких в багатовіковій історії сформувалась українська народність. Спроба зробити іні­ціатором утворення Київської Русі “північних русів”, що звідкись прийшли із Скандінавії, а згодом жили в регіоні Ладоги й Новгорода і тим підтвердити споконвічну “єдність” і “неподільність” російського народу і російської держави не мають під собою наукового підґрунтя.

У зв'язку з цією проблемою постає питання про існування давньоруської народності в тому розумінні, як про неї нині пишуть у підручниках та історичних розвідках — як цілісної самосвідомої етнічної єднос­ті, що жила на всьому обширі східнослов'янської держави в X—XIII ст.

Ось, як трактується це питання в сучасній історіографії: давньоруська народність визначається такими основи рисами, як “спільність мови, хоча вона й зберігала місцеві діалекти... спільність території, що співпадала з політичною спільністю в формі Давньоруської держави, яка об'єднала весь східнослов'янсь-

кий світ. У наявності певна економічна спільність а також спільність матеріальної та духовної культури, релігії, яка в ті часи була єдиною формою ідеології”.

Наприклад, Б. Д. Греков заявив, що під Давньруською державою “ми розуміємо ту велику ранньофе­одальну державу, яка виникла внаслідок об'єднання Новгородської Русі з Київською Руссю” [26, с. 14]. Треба ска­зати, що таку думку проводять не лише російські історики, але й більшість українських сучасних істо­риків.

Як бачимо, тут ствреджується навіть існування “Північної Русі”, яка й до цього ніде в джерелах не зафіксована. Власне, ніякої принципової відмінності між дореволюційними та радянськими російськими істориками немає. Слідом за подібними твердженнями російських істориків, українські історики, при­наймні більшість із них, також повторюють цю саму думку. Деякі з них навіть датують цей процес, вва­жаючи, що вже в IX—X ст. сформувалась етнічна єдність — давньоруська народність.

Назва “Руська земля” в абсолютній більшості джерел, від X до XII ст. — сто­сується саме цієї території. Єдність її на­селення безперечна, через те саме до ньо­го можна застосовувати термін “давньо­руська народність” в епоху Київської Русі. Проте саме в цей же період існують у складі Київської держави й інші досить ці­лісні державні утворення, що підпорядко­вувались Києву. У них — своя самобутня політична традиція, спільність матеріаль­ної культури, духовна спільність. Перед­усім важливе місце посідає в Київській де­ржаві Новгородська земля, літописна Славія.

До цього можна ще додати свідчення “Повісті временних літ” про те, що плем'я полян було “з роду слов'янського”, як і древляни, а “радимичі ж і в'ятичі походять од ляхів”. Себто, мова йде про народи Прибалтійського помор'я. Словени новго­родські, як і кривичі, свідчать археологічні пам'ятки, зберегли в собі значні сліди за­хіднослов'янської культури, а також міс­цевого угрофінського населення, зокре­ма — вді, весі та ін.

Тож політичне об'єднання цих двох великих слов'янських держав нагадувало конфедеративний союз, який був завжди нетривким і розпадався під першими ударами як всередині, так і ззовні країни. Єдності між ними ніколи не було, як правдиво зауважує Б. О. Рибаков, що і сама “руська земля” складалась із ворогуючих князівств.

Отже, сучасні трактування походження Київської Русі є спірними, кожен історик обґрунтовує їх в світлі своїх власних досліджень і бачень прицьому досить часто минаючи дуже важливі факти.

РОЗДІЛ ІІ

Особливості становлення Київської русі її здобутки та втрати.

        

2.1. Особливості виникнення і становлення держави Київської русі.

Початок Київської Русі як держави пов'язаний із постаттю князя Кия. В сучасній літературі визнано, що зв'язки Кия з візантійським імператором припадають на кінець VI— першу половину VII ст., в часи активного руху слов'ян на Балкани, в епоху Юстиніана (527—565 pp.). Перші відомості про східних слов'ян-антів подав Прокопій Кесарійський, який описав життя слов'ян і їхні численні походи на Візантійську імперію (VI ст. н. е.). Ймовірніше союз і дружні відносини між Візантією і слов'янами від­носяться до періоду аварської навали, коли візантійці мусили відбиватись від неї (II пол. VI — поч. VII ст.). Саме на цей час припадають згадки про князя Кия, який був відомий візантійським хроністам під іменем Кувер. М. Брайчевський відтворює біографію Кия на основі візантійських та ш. джерел. Це був князь племені хорватів з Прикарпаття, які під тиском аварів відсунулись до Сірмія (сучасна область Хорватії Срем). Близько 634 р. Кий повстав проти аварів, шукав підтримки у візантійського імператора Іраклія, діотав цю підтримку від нього, а разом і пожалування в Подунав'ї. Ось тоді і збудував там свій Києвець, відомий нам з “Повісті временниих літ”. З часом Кий вступає в конфлікт з візантійським імператором з приводу Солуні і покидає Дунай. Ймовірно, саме тоді він з'являється на Подніпров'ї і за­сновує Київ. Після Кия у полянській землі князювали його нащадки — Києвичі. Одночасно існували інші східнослов'янські князівства — Древлянське (де князювала династія Ніскиничів), Дреговицьке, Поло­цьке, Словенське, Чернігівське, Переяславське.

Відомий польський хроніст Ян Длугош (помер у 1480 p.), який, певно, користувався старовинними руськими літописами, повідомляє, шо “після смерті Кия, Щска і Хорива, успадковуючи по прямій лінії, їхні сини і племінники багато літ панували у русичів, доки спадщина не перейшла до двох рідних братів — Аскольда і Дира”. Східні джерела повідомляли про східнослов'янську подніпровську державу IX  ст. Перший із слов'янських царів є цар Дира; він мас обширні городи і багато населених країн. Мусульманські купці прибувають у столицю його держави з різними товарами (повідомляє Масуді, автор X ст.). Ще один хроніст Ібн-Русте (IX ст.) розповідає, що цар русів інколи засилає Злочинців до “прави­телів віддалених областей”,— тобто, держава Київська була достатньо обширною, мала свій адміністра­тивний поділ на певні області, на чолі яких стояли правителі. Ми не знаємо про те, чи це були представ­ники місцевої родової знаті, чи прислані з Києва правителі. Масуді також говорить про численні походи русів, які воюють “з довколишніми народами і перемагають їх” [26, с. 17].

В іноземних хроніках збереглись відомості і про походи на узбережжя Кримського півострова — до Сугдеї — слов'янського князя Бравлина, а також про походи київського володаря Аскольда на Візантію. Часи князювання Аскольда (інше написання — Осколд) — блискуча сторінка в історії Давньоруської держави.

В цей період молода феодальна держава вийшла на міжнародну арену, здобула міжнародне визнання і утвердила себе в історії європейської цивілізації. Головною зовнішньополітичною акцією Аскольда були візантійські походи. Сучасні дослідники нараховують їх чотири. Найбільшого значення набув похід на Константинополь 860 р. Русичі 18 червня раптово напали на столицю Візантії і тримали її в облозі сім днів. Дізнавшись про облогу столиці, повернувся імператор Михаіл III. Разом із патріархом Фотієм він усю ніч молився у церкві на Влахерні, просячи заступництва у богородиці, а по всій столиці відбувалися “лиття і оплакування”. Руси захопили й погра­бували, як повідомляє Нікіта Пафлагонський, всі поселення й монастирі довкола Константинополя і на сусідніх островах. Для правлячої верхівки було небезпечним і те, що руси захопили острів Теренвінф, на якому перебував відправлений насильно у заслання попередник патріарха Фотія — патріарх Ігнатій. Пе­реляк був настільки великий, що із церкви на Влахерні вийняли із золотої раки ризу Богоматері і пере­несли до св. Софії. Ця риза була однією із найбільших святинь православної церкви. Одночасно з русами розпочались переговори. Внаслідок цього був укладений мирний договір, який вивів із “небуття” нову державу у Європі. “Народ неіменитий,— говорив опісля у своїй проповіді Фотій,— народ нішо, народ на рівні рабів, невідомий, але який дістав ім'я після походу на нас, незначний, принижений і бідний, але який досяг блискучої висоти, незчисленного багатства,— о, яке бідування, послане нам від Бога...” [26, с. 18].

У 863 р, Аскольд робить новий похід на Принцеві острови у Мармуровому морі. В 866 p.,— ще один, який завершився невдало — буря розметала у морі кораблі русичів. “І бисть в Києві плач велій”. У 874 р. після чергового походу русичів на Візантію імператор Василій Македонянин уклав договір, одним із ре­альних наслідків якого було хрещення правлячої верхівки і, певно, частини дружинників у Києві. Це мало великий вплив на подальший розвиток внутрішнього життя слов'янського суспільства на Подніп­ров'ї. Християнська община Києва сприяла поширенню християнства серед ширших верств населення, що викликало невдоволення служителів культу старих слов'янських богів. Язичництво, певна річ, не ба­жало мирно поступатись своєю першістю. Воно шукало зовнішніх сил для свого зміцнення і такі сили швидко об'явились у довколишньому язичницькому світі, зокрема, у Славії, в столиці її Новгороді на р. Волхові.

Близько 870 р. у Новгороді утверджується правління закликаного сюди князя Рюрика. Одні історики вважали, що він норманського, тобто, норвезького або шведського походження; інші виводили його з Данії; ще інші — вважали слов'яно-балтійського походження, зважаючи на тісні економічні, торгівельні та політичні стосунки між племенами Балтійського помор'я і Славії. Рюрик дуже швидко виявив авто­кратичні намагання, що викликало невдоволення місцевого населення, яке із зброєю в руках повстало на чолі із Вадимом Хоробрим. Никонівський літопис датує цю подію 872 р. Цікаво, що через кілька років знову зустрічаються записи, які свідчать про бурхливі події у Новгороді: під 875 р. записано в тому ж Никонівському літопису: “Того ж лета избежаша от Рюрика из Новгорода в Киев много новгородцких мужей” [26, с. 19].

879 р. Рюрик помер у Новгороді, залишивши малолітнього сина Ігоря на руках його вихователя Олега. Через три роки Олег організовує похід на кривичів, далі захоплює Київ, вбиває київського князя Асколь­да. Причому, вбиває не у відкритому бою, а підступом, заманивши його на розмову від імені ватаги купців.

На цю обставину звернув увагу ще історик XVIII ст. В. Татіщев. Він вважав, що Аскольд став жертвою змови київських прибічників язичництва: “Убивство Аскольдове найбільш вірогідне, що хрещення тому причиною було; можливо, кияни, не бажаючи хрещення прийняти, Ольга призвали, а Ольгу заздрість володарювання приєдналась...” [26, с. 21].

Безумовно, переворот 882 р. — убивство останнього Києвича і возшестя на київський стіл Олега, подія значна в східнослов'янському регіоні. Династія Києвичів завершила своє існування, у Києві встанов­люється інша правляча династія — Рюриковичів. Олег узурпував владу, як з усього випливає, з допомогою внутрішньої опозиції. Оцінюючи цей факт, потрібно наголосити, що "він не є актом зовнішнього за­воювання чи загарбання, а рядовим державним переворотом, який здійснили консервативні сили Києва. Олег став речником їхніх інтересів, вони намагались використати його честолюство для своєї користі. Б. Рибаков називає Олега “безвісним конунгом, що по-розбійницькому оволодів Києвом і помер невідомо де”. Інші дослідники, зокрема, М. Брайчевський, вважають Олега людиною непересічною. Прийшовши до влади в Києві з допомогою язичницької опозиції, він був змушений проводити політику, яку вона йому диктувала. І, передусім, антихристиянську політику.

Насамперед Олегові потрібно було повернути Києву ті племена, які відразу відпали у зв'язку із дина­стичним переворотом. Олег робить походи на древлян (883) і на уличів (885). Очевидно, йому вдалося їх підпорядкувати. Крім того, йому відразу було необхідно боротись і з тими проаскольдовими силами, що тримались християнства і виступали проти язичницької опозиції. Про цю боротьбу свідчить літописець, який у “Повісті временних літ” пише: Олега, мовляв, прозвали Віщим “люди погани и невиголоси”, тобто язичники прозвали Олега Віщим. Знаменита легенда про смерть Олега від свого коня також є тому доказ, як зауважує Б. Рибаков.

У слов'янській міфології і звичаях взагалі кінь завжди був символом добра, багатства і вірності, охо­ронцем сиріт, помічником людини. Череп коня завжди клали під кут хати, коли починали її будувати, як оберег сімейного вогнища. Тож смерть Олега від свого вірного друга-коня свідчить, що в свідомості киян Олег був лихою людиною і не заслужив навіть доброї смерті. Невідома і могила Олегова, хоча у слов'ян могили — це святі місця. Одні говорять, що вона на Щекавиці, інші, що Олег похований десь на Ладозі, ще інші повідомляють, ніби він помандрував за море і там десь помер.

Навколо діянь Олега взагалі багато нерозгаданого. “Повість”, наприклад, часто приписує йому міфічні діяння або діяння Аскольда. Так, Б. Рибаков ставить під сумнів і визволення Олегом від хозар сіверян та радимичів. Так само викликає роздуми і похід Олега 907 р. на Візантію. Брайчевський вважає, що опис цього походу відноситься до часів Аскольда, як і договір, зафіксований в “Повісті временних літ”.

Олег помер 912 чи 913 року. До влади прийшов князь Ігор, якому вже було 39 років. Олег за життя узурпував і в нього владу, хоча за законом мав віддати йому кермо при досягненні ним повноліття. Ми знаємо із “Повісті”, що Ігор “хожаше по Олзі і слушаше його”.

В літературі оцінка діяльності Ігоря досить неоднозначна. Одна частина істориків вважає його люди­ною нікчемною, інша — проникливим діячем. Уважно розглянувши всі відомості, є підстави приєднатись до другої думки. В 913—914 pp. він веде війни з древлянами, які, напевне, не хотіли визнавати зверхності Києва. В 915 і 920 pp. він виступає проти печенізьких орд, які ще в часи Аскольда завдавали ударів слов'янам на Подніпров'ї. Відомо, що Ігор воював також і з уличами. Ігор продовжує політику Олега, за якого руські дружини почали проникати на Кавказ. Ще в 909—910 pp., а також в 912—913 pp. руські дружини нападають на Абесгун і Сарі. В 945 р. руські війська захоплюють м. Бердаа. Древні джерела називають це багате місто “Багдадом Кавказьким”. Спочатку руси заявили, як повідомляють джерела, що жадають лише влади, але згодом пограбували місто, забрали золото, срібло, килими, а взамін вручили місту “шматок глини з печаткою” як гарантію проти поборів з боку інших прихідців. Але згодом руси піддали місто мечу. Безперервні війни з місцевим населенням змусили їх покинути край. Цей похід закінчився невдачею. В 944 р. Ігор знову пішов на Візантію. До вирішальної битви не дійшло — візантійці запропонували русичам “викуп”, тобто, вирішили сплачувати данину, визначену попередніми договора­ми ще за часів Аскольда. Цього ж року був укладений новий договір Русі і Візантії. Він був менш вигідний від попередніх угод: Русь втрачала володіння на чорноморському узбережжі і в гирлі Дніпра, руські купці мали платити мито в торгівлі з Візантією а також зобов'язувалась надавати Візантії військову допомогу. Договір 944 р. має ще один важливий бік для нас — він подає картину суспільного життя Русі Ігоревої доби, його дуалістичний, двовірний характер. Утверджуючи угоду в Києві, її підписали і поганини-руси і руси-християни. Причому поганини присягались перед Перуном — біля його підніжжя вони “покладоша оружье свое и щити и золото... ”, а християни-руси присягу-роту складали “в церкви св. Ильи яже есть над Ручаєм конец Пасиче беседы; се бо бе сборная церкви” [26, с. 23].  З договору, зокрема, ясно, що київський зверхник досить толерантно ставився до християнства, і, як небезпідставно вважає Є. Голубинський, був або “внутрішнім” або таємним християнином. До цього потрібно додати, що М. Брайчевський пішов далі — він вважає, що Ігор та Ольга ймовірно прийняли християнство відразу ж після підписання договору 944 р. І смерть Ігоря була спровокована саме цим хрещенням, коли язичницька дружина, а може й древляни-язичники не хотіли з цим примиритись. Звичайно, підстави для такої гіпотези є. Відомо, що “Повість” описує причину смерті Ігоря як наслідок зажерності його дружинників, що вимагали для свого збагачення вдруге зібрати полюддя з древлян. Безумовно, це надто спрощене пояснення такої неординарної ситуації, як вбивство київського князя, з яким не наважувався сваритись навіть Константинополь. Більш того, Візантія домоглась за останнім договором 944 р. Київську Русь мати своїм воєнним спільником. У світлі цих фактів, гіпотеза Брайчевського набирає більшої ваги.

Після смерті Ігоря владу в Києві перейняла його вдова — княгиня Ольга. Постать цієї державної жінки є однією із найцікавіших загадок нашої середньовічної історії. Загадкове саме походження її, овіяне чис­ленними легендами і переказами. “Повість временних літ” оповідає, що в 903 р. із Пскова молодому кня­зю Ігореві привели дружину Ольгу. За однією церковною легендою Ольга — дочка простого перевізника, за іншою — дочка боярина, ще інші джерела оповідають про князівське походження із Пскова ж таки, або болгарське її походження. В останні роки виникла ще одна гіпотеза: про її норманське королівське походження. Існує також гіпотеза, що княгиня Ольга — дочка князя Олега, бо ім'я Ольга, Олег — Helga — у скандінавських мовах означає “мудрий”, “віщий”, “святий”.

У спадок княгині Ользі дісталася велика держава, в якій підпорядковані Олегом та Ігорем східнослов'янські племена ще намагались вести боротьбу проти централізованої влади, яка підбила їхнє життя загальнодержавним інтересам. Але літописи не - повідомляють про будь-які спроби місцевих “світлих князів”, які згадуються в угодах 911 та 944 pp., чи інших правителів звільнитись від влади кня­гині Ольги. Мовчать про це візантійські та східні хроніки. Княгиня Ольга правила протягом 20 літ мирно і тихо. Можна думати, що вона була справді настільки мудрою і розважливою пo-державному, що зуміла знайти рівновагу між різними опозиційними групами в суспільстві, і суспільстві досить складному, неод­норідному ні в класовому, ні в морально-етичному відношенні. Адже в цей період Київська Русь пережи­вала перехідну епоху — в ній утверджувалась феодальна власність, утверджувалась нова династія, все більшого значення набувала і поширювалась християнська релігія. Тож можна уявити, скільки складних суспільних проблем мала вирішувати княгиня Ольга. Не дивно, що вітчизняні літописи з таким пієтетом описували цю правительку, наповнюючи їх легендами і домислами упродовж не одного століття. Варто пригадати тут лише про так звану “помсту” княгині древлянам за смерть свого чоловіка Ігоря Старого.

Попередники Ольги на київському столі були надто заклопотані численними війнами то з сусідами, то з іншими державами і не мали часу звертати великої уваги на внутрішнє влаштування своєї власної дер­жави. Ця відповідальна робота випала на долю княгині Ольги. Вона об'їздила на санях і на возі майже всі свої володіння — по Десні, Мсті, була у Новгороді, Пскові. Щоб оцінити цей її подвиг, треба уявити тодішні дороги і способи пересування на них. Але це була не просто подорож — водночас Ольга закладала нові села, погости, міста, наставляла в них урядників. А найголовніше: вперше в історії київської держави встановила норми податків: “устави”, “уроки”, “дані”, “оброки”. Смерть чоловіка примусила її звернути увагу на упорядкування феодальних повинностей. Цікавий факт розподілу тієї данини. Відомо, що дани­ну, яку давали древляни, ділили на три частини, одна з яких ішла на користь княжого міста Ольги — Вишгорода. Дві третини забирав Київ. Можна думати, що цей спосіб поділу данини стосувався не лише деревлянської землі. Це свідчить про те, що феодальний київський уряд ясно усвідомлював ідею необхід­ності державного прибутку, та водночас намагався не забувати й власних потреб, які задовольняв, зви­чайно ж, за рахунок держави. Внутрішня реформа Ольги щодо впорядкування податків торкнулась ще однієї сторони державного прибутку — добування хутра, яке в ті часи становило одну із найвагоміших статей доходу державного бюджету — відомо, що Русь торгувала з іншими державами передусім хутра­ми, а “куна” була формою валютного обміну.

Тож Ольга розпорядилась ставити “перевісища” та “ловища” по Дніпру та Десні — очевидно, з цих територій, відгороджених перевісищами та визначених як ловища брали хутра для торгівлі з євро­пейськими та арабськими країнами. Ще одну регламентацію щодо господарчих справ запровадила кня­гиня Ольга — вона ставила “знамення”, тобто, визначалися дерева з бджолиними роями, звідки для держави брали мед та віск, що були також предметами вивозу із Київської Русі. Про це свідчить ще пер­ший відомий нам Рафальштеттенський мирний статус (880 р. або 876 р.), яким встановлювалось мито на товари, що возили до Баварії з Русі. Тут мова йшла саме про торгівлю воском.

Багато таємниць, які зараз намагається розгадати історична наука, пов'язана з родиною Ольги та її спробами зміцнити династичне становище свого сина Святослава, який був спадкоємцем Київського сто­лу. Княгиня Ольга намагалась зміцнити і міжнародне становище Русі. З цим пов'язана її подорож у 957 р. до Константинополя. Ольга переслідувала мету не лише зміцнити стосунки між Руссю та Візантією, а також намагалась встановити тісні династичні зв'язки. Такі історики як В. Пашуто, А. Сахаров цілком обгрунтовано вказують на те, що під час перебування Ольги в столиці Візантії княгиня не лише докладала зусиль, щоб здобути для себе вищий державний титул “дочки” імператора і для цього, можливо, приватно прийняла хрещення вже вдруге, але, здається, й на­магалась домовитись про наречену-принцесу із дому імператора для сина свого Святослава, який, імовірно, також перебував у складі численного посольства. Новий договір Русі з Візантією, про який йшла мова під час переговорів із імператором, передбачав надання військової допомоги імператорам у їхній боротьбі проти арабів, а також челядь, віск і шкіру, які Ольга обіцяла дати Візантії. Але взамін вона виставила свої вимоги: реалізацію союзного договору 944 р. для підняття міжнародного престижу Русі. Проте, відомо, що Ольга по поверненні до Києва не виконала обіцянок. Літопис по'яснює цю обставину тим, що княгиня пригадала послам візантійським свою образу, коли по прибутті до Константинополя вона мусила чекати прийому майже два місяці. Дослідники, проте", підкреслюють, що прийом, виявлений Ользі в імператорському палаці, був досить пишним. Візантійський хроніст XI ст Скилиця записав, що руська княгиня “з честю повернулась додому”.

І справді, хоч Ольга була вже християнкою і поїхала до Константинополя зі своїм власним священни­ком Григорієм, вона прийняла хрещення в головному храмі імперії — в св. Софії, що мало велике політичне значення для Русі в цілому, бо тоді руська держава ніби ставала на один щабель рівності з блискучою імперією. Ольга також дістала досить багаті дари від імператора Костян­тина Багрянородного — золоту таріль з коштовним камінням, на якій їй було під­несено посольське утримання в 500 міліа-рісіїв. Проте, вона не дістала для свого си­на принцеси. Про це можемо судити по за­повіді Костянтина Багрянородного своєму сину Роману — нізащо не допускати шлю­бів із “варварами”, які вимагають цього, “як те часто трапляється”. До речі, цими “варварами” були хозари, угри і Русь. Як відомо, ніхто із попередників Ольги не міг домагатись для своїх дітей шлюбних пар, бо їхні діти були або малі (як за Ігоря), або вже одружені давно (як за Олега) в часи їхніх переговорів із Константинополем. Лише Святослав Ігоревич — цей анепсія (родич) — міг в 957 р. виступати в ролі молодого жениха, якщо вважати рік його народження 935 рік, як це допускає М. Брайчевський, або 942 рік, як це підра­ховують інші дослідники, виходячи із за­писів Іпатського, Воскресенського, Софій­ського першого та ін. літописних зведень. І в тому і в другому випадку Святослав мав 22 або навіть і 15 літ.

Імператорський двір, ясна річ, не міг дати цісарівни для князя-язичника, який виріс в оточенні язич­ницької дружини і був фанатичним ворогом нової релігії, про що свідчить уся його наступна антихристиянська політика в Києві. Не міг Константинополь дати нареченої і через свої певні політичні міркування, про що ми вже згадували. То у світлі цих подій стає ясною і позиція Ольги щодо послів від імператора, яким розгнівана княгиня відмовила в допомозі “воями”. Незважаючи на своє хрещення у Константино­полі, Ольга не дістала високого титулу. Проте, договір 944 р. продовжував діяти до середини 60-х років.

Другим напрямком зовнішньої політики княгині Ольги був Захід — встановлення відносин “миру і дружби” з німецьким королівством а також із західною церквою. Врахуємо ту обставину, що в середині X ст. ще існувала єдина Вселенська християнська церква. Ця обставина дає нам можливість критично поставитись до тих дослідників, які намагались показати ці події як наслідок нашептів латинців.

Вона не домоглась політичних переваг від Візантії і повернула свій погляд на Захід. Сучасні історики в більшості схиляються до думки, що спроба встановити політичні зв'язки Русі з німецьким королівством була пов'язана із піднесенням цієї держави за Отгона І, який захопив Італію, утвердив свою владу в країні, створивши в 962 р. свою церковно-імператорську систему і проголосивши Священну Римську імперію. Він створив дві нових єпархії — в Польщі і на Русі — для активізації місіонерської діяльності на сході. Багато держав, в тому числі й Візантія, встановили контакти із Священною імперією.

В 959 р. до Отгона І прибуло посольство від княгині Ольги — “королеви ругів Олени”. За свідченням німецьких хроністів ці посли “просили посвятити для цього народу (ругів, тобто русів) єпископа і свяще­ників”. Якщо врахувати, що в ті часи за справами чисто церковними обов'язково і неодмінно стояли спра­ви політичні, то можна погодитись з тими істориками, які вважають, що це була спроба встановити відносини “миру і дружби” з могутньою європейською державою.

Оттон І безумовно відгукнувся на це прохання. В 961 р. до Русів був посланий епіскоп Адальберт. Про­те, вже в 962 р. він повернувся ні з чим назад. При цьому відомо, що Адальберт ні в чому не досяг успіху і праця його була даремною. Більше того, частина його посольства загинула “... і сам він ледве уникнув смерті”,— записує німецький хроніст [26, с. 28].

За цими подіями стоїть драматична історія Давньоруської держави, яка намагалась утримати свою са­мобутність між Заходом і Сходом. Ясно, що княгиня Ольга, зазнавши невдачі в дипломатичних стосунках з Візантією, намагається для зміцнення своєї влади в країні дістати підтримку від християнської релігії, яку можна було б використати для посилення самодержавної влади в боротьбі із центробіжними племінними силами та віруваннями. Шукаючи союзу з Отгоном І, Ольга намагалась, з другого боку, тис­нути на Візантію.

Перебування “місійного епіскопа” Адальберта в Києві викликало тут незадоволення і навіть, як вва­жають деякі історики, повстання чи політичний переворот. Адальберт, пише хроніка Ламперта Герсфельтського, тікає з Києва, “ледве уникнувши їх (киян) рук”. Тітмар Мерзебурзький уточнює, що єпископ цей “був звідти вигнаний народом”. Потрібно звернути увагу на те, що чимало вітчизняних істориків, зокре­ма, таких як В. Татіщев, М. Присьолков, Б. Рамм, М. Алпатов та ін. зауважували, що внаслідок цього бунту чи повстання в Києві княгиню Ольгу було усунено від влади — на чолі київської держави став Святослав, який про християнство і чути не жадав. Проте, записи “Повісті” стверджують, що стосунки між матір'ю та Святославом і далі залишились рівними і що Святослав довіряв матері владу у Києві під час своїх волзьких та балканських походів. Вона навіть керувала обороною столиці в 968 р. під час печенізь­кої облоги.

Очевидно, повстання в Києві було спрямоване не проти Ольги як правительки, яка хотіла запровадити тут християнство, бо зрештою християнська релігія вже закорінилась у феодальній верхівці давньорусь­кого суспільства, а проти якихось зазіхань самого очевидно, Адальберта, можливо, він надто перестарав­ся у виконанні місії Оттона. Адже недаремно в грамоті на поставлення Адальберта магдебурзьким архі­єпископом (таке високе призначення проваленого в Русі єпископа свідчить про велику заслугу його перед королем) вказується, що Адальберт “спочатку був призначений єпископом провінції Ругії (Русі)”. І спра­ведливо можна підкреслити, що Оттон розглядав встановлення своєї духовної ієрархії на Русі як вияв повної залежності Русі від імперії. Це й пояснює ту ворожнечу, з якою була зустрінута у Києві діяльність Адальберта. Безумовно, ці події підірвали авторитет християнки Ольги і її прибічників і посилили язич­ників, що групувались навколо Святослава. Хоча, звичайно, толерантні стосунки між Ольгою та Свято­славом могли в цілому зберегтися.

Як бачимо, діяльність княгині Ольги залишила значиму сторінку в історії внутрішнього зміцнення та утвердження на міжнародній арені київської держави, яке відбувалося хоч і мирним шляхом, але в на­пруженій боротьбі з контрдіями найбільших світових держав. Давня Русь виробляла свою політичну лінію для утвердження в світовій історії. Княгиня Ольга перша державна правителька Русі, воістину сто­яла біля колиски могутності першої східно-слов'янської держави.

Сучасна історіографія розкриває ще одну загадкову сторінку правління княгині Ольги — мирне приєднання до Києва Древлянського князівства, яке здавна протистояло київській державі. Мова йде про одруження Святослава на Малуші, доньці останнього і поверженого Ольгою древлянського князя Мала-Маломира. Ще в XIX ст. вітчизняні історики довели, що Малуша, названа в “Повісті” рабинею, була донькою Мала древлянського, а тому одруження на ній Святослава принесло київській державі і мирне приєднання древлянської землі. Тож син Святослава і Малуші — Володимир, став законним і визнаним усіма землями київським князем, оспіваним народним епосом як слов'янин-князь.

Але перед тим, як князювання Володимира відкрило нову сторінку нашої давньої історії, перед світом постала ще одна велична і загадкова постать володаря Давньоруської держави — Святослава Ігоревича. Про його народження, як і про діяльність, в сучасній історіографії не існує однозначної оцінки. Передусім продовжує розвиватись традиційна тенденція, яка героїзує постать цього правителя, а з другого боку — з'ялвяється все більше досліджень, які намагаються зняти легендарність і подивитись на Святослава з більш реалістичної точки зору. Щоправда, є й третя тенденція, яка не дає власної оцінки щодо цієї по­статі, аби не викликати проти себе нападок з того чи іншого боку.

Святослав народився в подружжя уже немолодого і був, очевидно, не єдиною дитиною Ігоря та Ольги. За своїм вихованням князь залишився вірним язичницьким віруванням, які він перейняв від варязької дружини, в середовищі якої виховувався. Хоча він був першим Рюриковичем із чисто слов'янським іменем, проте за своїм характером, як зазначає М. Брайчевський, був найбільшим варягом з усієї плеяди київських князів цієї династії. І справді, здається дивним, що Святослав, син матері-християнки і батька, якщо не повного християнина, то прихильного до християнства, князя Ігоря, за свого володарювання ви­явив себе прихильником язичництва, а отже і язичницької еліти, яка прагнула зміцнити свої позиції. Відмовившись хреститись сам, він не забороняв іншим переходити до християнської релігії, що свідчить про зміцнення християнських сил, до яких належала і сама київська княгиня Ольга. Проте, після смерті матері і після невдачі походу на Балкани Святослав вдався до терору над християнами, які визнавали зверхність візантійської церкви і тим в очах Святослава викликали ненависть як вороги. Брайчевський слідом за Татіщевим вважає, що в 969—972 pp. цс був у Києві другий (після Олегового) антихристиянський терор.

Головні свої зусилля Святослав спрямував ще за життя княгині Ольги на зовнішні справи. Літопис повідомляє, що в 964 р. Святослав почав похід на Оку і Волгу. Він пройшов землю в'ятичів, розгромив володіння давніх союзників Хозарії — волзьких булгар та буртасів, а в 865 р. наніс удари Хозарському каганату, Північному Кавказу, де підпорядкував землі ясів і касогів, а на останньому етапі розгромив Саркел — Білу Вежу, одну із найбільших фортець Хозарії на Дону. Руси залишили тут не зруйнованим “лише лист на стеблі”, кажуть східні хроністи. Ця давня антируська фортеця була дотла зруйнована. Проте, столиця каганату Ітиль і місто Хазаран залишилися, куди збіглося населення поруйнованих регіонів. Очевидно, Святослав поставив Хозарію в залежність від Києва. Цікаве повідомлення Устюжського літопису про те, що Святослав після перемоги над ясами і касогами їх “приведе Кыеву”. Можна висловити здогад, що приведені яси і касоги були використані для підсилення руського війська напере­додні походу на Дунай.

Після підпорядкування земель хозарського каганату і встановлення там свого управління, Святослав, очевидно, уклав угоду з ясами і касогами, які прийшли йому на допомогу. Після цього в 966 р. Святослав пішов на в'ятичів, їх “победи” і “дань на них возложи”. Логічно, що перша зустріч з в'ятичами під час походу проти болгар і буртасів була досить мирною, Святославу було потрібно зберегти спокійний тил. Тільки після успіху у боротьбі з Хозарісю він вирішив остаточно підпорядкувати це найбільш віддалене східне плем'я слов'ян, накласти на нього данину і тим підбити під владу Києва.

Після завоювання хозарських володінь Святослав закріпився в Північному Причорномор'ї і Приазов'ї, а також і в Криму. Це викликало тривогу у візантійських володіннях — кліматах. Руські володіння вже здавна своїми городками в гирлі Дніпра і Дністра оточували візантійські території. Після підпоряд­кування тиверців та уличів Ігорем конфліктність побільшувалась. Зміцнення русів після походів на схід Святослава посилили суперечності між Візантією та Руссю. Тим паче, що, як повідомляє Ібн-Хаукаль у своїй хроніці, після перемоги русів над хозарами, буртасами і булгарами місцеве населення просило, щоб руси “з ними уклали договір, і вони були б покірні їм, русам...”. Якщо допустити, що владу Святослава мусило визнати все населення Хозарського каганату, то її визнавало і населення Північного Причорно­мор'я та Криму — впритул до кордонів із Дунайською Болгарією і Візантією. Похід Святослава до Саркела, який міг проходити по Таманському півострову, закріплення тут руського впливу, якщо не адміністрації, безумовно зіткнув інтереси Русі і Візантії. Саме в цей час тут відбулась перша військова сутичка між загонами Святослава та візантійським топархом, під час якої руси зазнали поразки. Проте, візантійський топарх, враховуючи силу величезної держави, яка склалась під мечем Святослава — від в'ятських лісів, Північного Кавказу до візантійських володінь у Криму, вважав за необхідне звернутись до Русі за протекторатом. Він був милостиво прийнятий Святославом, який був зацікавлений мати друж­ній тил в Криму в передбаченні походів на Дунай.

Звичайно, ця ситуація викликала тривогу у Візантії, яка поспішно відправляє до Києва місію Калокіра. Завдання цієї місії — відвернути увагу Святослава від кримських володінь, в першу чергу від Херсонеса, забезпечити недоторканість інших володінь імперії у Північному Причорномор'ї.

Візантія переживала тяжкі часи. Між нею і Болгарією посилювались глибокі суперечності, її потрясали нищівні набіги угрів, не давали спокою араби, які відторгали то одну, то другу частину її володінь. Калокір, син херсонського стратига, прекрасно орієнтувався в обстановці на Причорномор'ї. Його викликав у Константинополь імператор Нікіфор Фока, присвоїв йому високе звання патрикія, видав 15 кентінаріїв золота для русів і доручив привести русів “в землю місян для її завоювання”. Калокіру вдалося легко умовити в Києві Святослава піти до Болгарії, “щоб він, завоювавши їх (болгар) утримав їхню країну у власній владі”, а йому, Калокіру, сприяв у завоюванні візантійського престолу. Таким чином, Калокір особисто вступив у заговір із Київським князем, переслідуючи власні цілі. Так описує ці переговори Лев Диакон. Проте, сучасні історики вважають цю схему надто спрощеною — ослабити Болгарію можна було б і ордами печенігів, як це не раз робила Візантія.

Похід проти Болгарії, вважають вони, був вирішений Святославом до прибуття високого посольства у Київ. Святослав готувався до нього усією попередньою діяльністю. Посольство Калокіра мало на меті не­гайно встановити мир у Криму і Причорномор'ї, поблизу візантійських володінь. Щоправда, не викликає сумніву та обставина, що Калокір вступив особисто у змову з руським князем, переслідуючи власні цілі. Щодо 15 кентінаріїв золота, то воно було роздано князеві та знатним русам і не було платою за похід Святослава на Болгарію. Бо після цих переговорів Візантія відновила виплачування дані Русі.

Метою походу Святослава на Дунай було оволодіння територією по Нижньому Подунав'ї. Переяславець — одне із найбільших торгових міст Подунав'я — займав важливе місце в руській зовнішній торгів­лі. Але не лише економічні цілі викликали цей похід Святослава. Болгарія в 30—60 pp. проводила ворожу політику щодо Русі разом з хозарами.

Та, можливо, була ще одна, найголовніша причина: якщо зважити на болгарське походження княгині Ольги, Святослав міг в даний момент претенедувати на болгарський престол як законний спадкоємець його.

Тож 967 р. Святослав пішов на Дунай. Спочатку він піднявся вгору по Дністру, “где ему помощь от венгров приспела”, як повідомляє Татіщев. Святослав швидко оволодів Нижнім Подунав'ям, захопив Ма­лий Преслав (Переяславець), змусив провізантійський уряд Болгарії, царя Петра укласти з ним угоду. На Дунаї були розгромлені всі городи, багато з них зруйновано, захоплена велика здобич була розподілена між знаттю. Війна велась за всіма правилами тодішнього часу. Проте Болгарія зберегла свій державний суверенітет, свою армію. Святослав досяг своєї мети. Та Візантія, щоб порятувати власне становище, спрямовує печенізьку орду на Київ влітку 968 р. Київ опинився в складному становищі. Щоправда, воєводі Претичу вдалось укласти перемир'я. Але це перемир'я не знищило небезпеки. Лише коли Свя­тослав зібрав воїнів і прибув до Києва, небезпека Києва була знешкоджена. Надалі печеніги виступають як спільники Святослава в його другому поході на Подунав'я.

Святослав знову пішов на Дунай в 969 чи 970 pp. Але за цей час Болгарія вступила в союз із Візантією, (хоча під час першого походу русичів Візантія і пальцем не ворухнула, щоб допомогти Болагрії, очевид­но, ослаблення давнього суперника Царгорода входило в його плани). Тепер Святославу вдруге довелось брати приступом Переяславець і, як повідомляє Устюжський літопис, “казни в нем изменников емертию”. Святослав жорстоко розправлявся з болгарами і в інших містах, про що повідомляють візантійські хроністи. У Філіпополі, оповідає Лев Диакон, Святослав вразив усіх своєю “вродженою свіріпістю”, де він посадив на кіл 20 тис. полонених. Можливо, це були не лише болгари, а й греки. Запертий у Доростолі візантійськими військами, дивлячись, як залишають його військо союзні загони болгар, він також стратив 300 “знаменитих родом и богатством мисян”, а 20 тис. посадив до в'язниці, боячись, як би горо­дяни не повстали проти нього. В цей час успіхи візантійського війська на чолі з Іоаном Цимісхієм спри­яли відложенню від союзу із русичами багатьох болгарських міст. Позиції Святослава у Болгарії були хисткими. Його рішучі заходи по придушенню противників, заняття ряду фортець, відправка руського загону на чолі із Сфенкелем до столиці Болгарії Преслави, де перебував із своїм двором цар Борис, зму­сило болгарський уряд повернутись до союзу із Святославом. Частина болгар, навіть жінок, боролась ра­зом із русичами проти візантійських військ. Потрібно відзначити, що під час цього другого походу Свя­тослава Русь і Болгарія не ведуть воєнних дій між собою. Святослав воює лише проти греків. Руські війська не зачепили і не зруйнували Преслави, Пліски та інших міст. В той же час Іоанн Цимісхій захо­пив Преславу і взяв у полон царя Бориса. Імператор віддав на пограбування всі захоплені його військами міста. Незважаючи на те, шо Цимісхій видавав себе за друга царя Бориса, що він обіцяв відомстити за кривди, завдані русами, він жорстоко розправлявся із завойованою територією Болгарії. В Константино­полі, куди був відправлений цар Борис та його брат Роман, відбулась врочиста детронізація болгарського царя — відібрана корона, коштовний одяг, взуття. Цар Борис перестав бути царем — йому привласнили звання магістра. Візантія святкувала свою перемогу над давнім і могутнім суперником.

Після поразки йлітку 970 р. Святослав змушений був укласти мир із Візантією. Проте, Іоанн Цимісхій, зібравши великі сили, навесні і влітку 971 р. несподівано ударив по ослабленим силам Святослава. На цей раз коаліція із печенігів, угрів та русів розпалась. Ромейський хроніст Скилиця повідомляє, що Свя­тослав, який перебував у Доростолі, не сподівався ні на яку поміч. Певно, Візантія зуміла ізолювати не­давніх союзників Святослава. Більше того, як відомо, печеніги напали на знесилені війська Святослава на порогах і вбили самого князя. Але перед тим Святослав ще уклав угоду із Візантією 971 р. Між обома державами відновлювались стосунки, що склались в попередні часи. Балканські позиції Русі були втра­чені. Але за Руссю залишались важливі райони Причорномор'я, Приазов'я та Нижньої Волги. Тим самим діяльність Святослава сприяла виходу Руської держави на широку міжнародну арену, що стало могутнім фактором у розширенні територіальних надбань феодальної Русі.

Після смерті Святослава влада в Києві перейшла до рук його старшого сина Ярополка (972—979). За час його короткого правління найважливішим явищем у державному житті було налагодження зв'язків із західноєвропейськими державами. Відомо, що в 973 р. київські посли прибули з великими дарами до Кведлінбургу, до Оттона І, з яким раніше намагалась встановити стосунки княгиня Ольга. В 979 р. у Києві з'явилось посольство із Риму від папи Бенедикта VII. Але в цей час уже розпочалась міжусобиця між Святославичами, посольство не мало ніяких наслідків. Ярополк загинув у війні із братом Володими­ром, київським князем стає Володимир, народжений від древлянської князівни Малуші.

         Отже, характерними рисами цього початкового етапу історії виникнення та становлення Київської Русі були:

         - вихід Давньоруської держави на міжнародну арену, її перші спроби вписатися у геополітичний простір;

         - постійна рухливість кордонів, розширення тиреторії країни;

         - зосередження уваги та сил держави не на внутрішній, а на зовнішній політиці;

         - вияв активності державної еліти (князь і дружина) головним чином у військовій сфері, яка давала їм землі, багатства, ринки збуту, владу;

         - недостатня консолідованість території держави;

         - слабкість великокнязівської влади, що небула ще чітко організованою та централізованою;

         - формування системи васально-ієрархічних відносин.

         Таким чином, в охарактеризований історичний період відбувалося виникнення і становлення держави Київської Русі.

2.2. Здобутки та втрати Київської Русі в світлі історичного розвитку.

Київська Русь як стабільне політичне утворення починає своє історичне буття з середини VII ст., де встановлюється перша правляча династія Києвичів. Це свідчило, що в східнослов'янському суспільстві уже міцно встановилися ті суспільні процеси, які формували феодальну державу з усіма притаманними їй особливостями. Вихід на міжнародну арену у зв'язку з договорами з Візантією, прийняття християн­ства Аскольдом було періодом найвищого піднесення Київської держави за Києвичів.

Династичний переворот 882 p. призвів не до утворення Київської Русі, а до переміни правлячої ди­настії. Язичницька реакція проти християнства була тимчасовою. Представники нової династії Рюриковичів змушені були йти тим же шляхом, що і весь цивілізований світ. Хрещення Русі Володимиром в 988 р. це підтвердило. Київська держава досягла значних успіхів у своєму розвитку протягом X—XII ст.

Київська Русь належала до найбільших, найкультурніших, найрозвинутіших еко­номічно й політично держав середньовіччя. На величезному обширі від Чорного до Білого морів, від Карпатських гір до Волги жили витривалі, хоробрі й мужні русичі. Вони вирощували хліб і розводили худобу, мали розвинені ремесла й промисли, а руські купці були відомі на торгах Багдада і Константино­поля, Кракова й Буди Великого Бултара й Ітилю. Могутньою, високорозвинутою й цілісною була ма­теріальна й духовна культура Київської Русі, її народ зводив величні кам'яні храми й ошатні дерев'яні жит­ла, створював могутні фортифікаційні споруди своїх великих і малих міст, будував на тисячі верст захисні вали проти кочовиків причорноморських степів, що увійшли до народної пам'яті під поетичним наймен­ням „змійові вали"... На весь світ уславились вироби давньоруських майстрів, наприклад дорогоцінні зо­лоті речі з перегородчастими емалями й більш скромні срібні прикраси: браслети, колти, обручки, сережки тощо. У Києві, а далі в Новгороді та інших містах Русі складалися літописи, в яких описувалося славне ми­нуле й аналізувалося сучасне життя. Давньоруський народ творив свою усну історію у вигляді переказів і легенд, дружинних пісень і билин, інших фоль­клорних пам'яток.

Київська Русь багато важила в політичному житті Європи і Близького Сходу. З нею змушені були рахуватися візантійські імператори й хозарські хакани. А доньки з київської князівської родини ставали королевами — французькою, угорською, норвезькою, датською, одна з них — Євпраксія Всеволодівна — навіть дружиною германського імператора Генріха IV Протягом півтисячоліття Давньоруська держава за­туляла собою європейський світ і Візантію від кочовиків — спочатку хозар і болгар, далі печенігів, торків, берендеїв, ковуїв та половців. Вона прийня­ла на себе страшний удар залізного тарана 150-тисячної татаро-монгольської кінноти Батия, ціною життя сотень тисяч своїх воїнів та мирних жи­телів послабила його і тим врятувала Європу від спаплюження й загибелі.

Київська Русь залишила і блискучу спадщину на терені Східної Європи. Її величезна політична і культурно-духовна традиція визначила на багато століть напрямок історичного розвитку кількох держав східноєвропейських народів.

Київська Русь являла собою відносно цілісну політично-федеральну єдність недовго. Створивши сприятливі умови для зростання соціально-економічних та етнокультурних регіонів, вона розпалась на окремі князівства-держави.

З певністю можна сказати, що Київська Русь витворила за часи свого існування могутню силу, яка тримала в єдності східнослов'янський світ і в часи дроблення його на князівства-держави, і в часи най­більших лихоліть: це духовна культура. Вона сформувалась поляно-руським народом на основі прийнятої християнської ідеології і високих філософських надбань найосвіченішої в християнському світі країни — Візантії. В той же час існуюча язичницька культура слов'янства не зникла в ній, а була стимульована до розвитку християнством, органічно вливалась у свідомість і побут слов'ян, витворювала своєрідний світо­гляд русича, який відбився в усіх формах духовної культури і утвердив його самобутність серед інших народів. Оскільки ця культура русів-полян була генетично близькою до інших слов'ян, вона й була зго­дом ними легко перейнята і стала основою для розвитку власної етнічної культури.

На терені величезних володінь Київської Русі виникло кілька близьких по соціально-політичному, але й відмінних по етносоціальних периметрах держав. Одні з них утверджують в політичному бутті народоправні структури — віче (Новгород, Псков, частково Полоцьк), інші — витворюють структуру мо­нархічного правління (Ростово-Суздальське і Галицько-Волинське князівство), треті — намагаються знайти рівновагу між князівською владою і боярським вічем, витворюється так би мовити, тип парламент­ської монархії (Київ). Досвід показав, що найбільшого успіху добились ті правителі, які зуміли подолати відцентрові сили, спертись на міста і встановити самовладдя верховного правителя, тобто, де перемогла монархічна тенденція в політичному житті. До них відноситься і досвід новгородського самодержавного боярського віча. Варто додати, що у більшості великих князівств-держав збереглись і вдосконалювались давні політичні структури федеративного влаштування внутрішніх територій із самоврядуванням міст та окремих волостей. Ці традиції брали початки з давніших часів історії Київської Русі. Вони, проте, дістали в період роздроблення різний імпульс для свого дальшого розвитку в різних князівствах. Проте, таким князівствам, як Володимиро-Суздальська держава вони не були притаманними, що пізніше відбилось на політичному житті цієї держави.

Основну спадщину київської країни — Руси разом з її землями, проблемами, напрямками зовнішньої політики тощо перейняла Галицько-Волинська Русь, на території якої опинилось і все корінне поляно-руське населення, яке витворило свою державу і було її носієм. Це була держава, яка вже в XII ст. дістає в письмових джерелах свою нову неофіційну назву — Україна, де відбувався процес формування ук­раїнської народності. На її північно-східних околицях формується ростово-суздальська чи Володимиро-Суздальська держава, яка стала місцем утворення великоруської народності, так само як Полоцько-Пинський край стає батьківщиною формування білоруської народності. З середини XIII ст. історична до­ля усіх державних утворень на терені колишньої київської імперії Рюриковичів у зв'язку з монголо-татарською навалою рішуче відособлюється. Настає нова доба в історичному розвитку східнослов'янських держав і їх народів. Доба, переповнена боротьбою із агресивними сусідами на Заході і з не менш агресив­ними і підступними державними утвореннями на Сході.

Отже, Київська Русь зробила величезний внесок до світової історії IX—XIII ст., тому інтерес до неї не вщухає серед учених сучасного світу. В Америці, ба­гатьох країнах Європи, слов'янських і неслов'янських, навіть у загубленій в океані Австралії й екзотичній Японії плідно працюють над проблемами давньо­руської історії десятки вчених.

                                                    ВИСНОВКИ

Понад одинадцять століть тому східні слов'яни створили свою першу державу. Літописи та інші пам'ятки давньоруської літератури називають її Рус­сю, або Руською землею, вчені-історики — Київською, або Давньою Руссю. На сьогоднішній день з приводу походження Київської Русі існує багато концепцій, які стають приводом для полемік і дискусій.

До питання про походження Київської Русі вперше звер­нувся легендарний літописець Нестор понад вісім століть тому в "Повісті минулих літ". На жаль, трактування цього питання є одним із найзаплутаніших у вітчизняній та світовій історіогра­фи. Вузькість джерельної бази, суперечливість і неоднозначність відомого фактичного матеріалу, хибні методологічні підходи, по­літична заангажованість та ідеологічні симпатії істориків неод­норазово ставали на заваді об'єктивному погляду на процес ви­никнення Давньоруської держави. Перші спроби знайти вирі­шення цієї проблеми були здійснені ще середньовічними хро­ністами, які штучно пов'язували ранню історію Русі з відомими їм народами східної Європи — скіфами, кельтами, сарматами, аланами.

 Немає сумніву, що перша східнослов'янська держава Київська Русь, яка виникла на Подніпров'ї з центром у Києві, залишила могутній вплив на державно-політичні процеси у східнослов'янському регіо­ні. Цей вплив можна було б порівняти із впливом Римської держави на її європейські провінції, про що слушно говорив ще на початку нашого століття М. Грушевський. Як пізніші європейські держави, так і пізніші держави східноєвропейські у часи свого формування й утвердження певною мірою переробляли в собі ті суспільно-політичні форми державного життя, права, культури, які були вироблені Київською державою.

Київська держава виникла як цілком самобутнє державне утворення південно-східних слов'ян Подніпров'я, витворила цілком самостійно свої власні форми існування на засадах праслов'янських ро­дових звичаїв, а також вбираючи в себе звичаї і традиції сусідів, з якими вона спілкувалась мирно чи войовничо. В цій державі зберігалась розмаїтість племен і народів, які утверджувались під владою спільних правителів, але які зуміли зберегти свою етнічну відмінність, що залишило свій слід у часи фор­мування сталої національної самобутності східнослов'янських народів.

Основою творення Київської держави стало населення подніпровських полян, про що засвідчують наші вітчизняні літописи, зокрема раніще згадана, “Повість временних літ”. І саме ці поляни, які перейняли на себе з якихось причин ще одну назву— руси,— були давніми пращурами народу, який споконвіку жив на цій же тери­торії, який нікуди не зникав і нізвідки не приходив уподовж усісї відомої історії східноєвропейського регіону. Саме цей народ уже в XI—ХІІІ ст. став називатись українським, через те прямий генетичний зв'язок з першим державним утворенням на Подніпров'ї мас саме український народ. Цю точку зору обґрунтовували ще дореволюційні українські історики, зокрема, В. Антонович та М. Костомаров. Так, Костомаров у відомих працях “Дві руські народності”, “Думки про федеративні за­сади Давньої Русі”, “Риси народної південноруської історії” та ін. проводить думку про те, що племінна єдність являє собою і певну етнічну спільність, отже, національність. Оскільки перші згадки щодо різних племен східних слов'ян з'являються в VI ст., то й етнічні спільності, з яких розвивається національна відмінність, уже існували в наявності. На жаль, Костомаров та його прихильники обмежилися досліджен­ням лише так заваного “народного духу”, характеру, міри релігійності, а не своєрідних соціальних та політичних форм буття певних етнічних спільнот східних слов'ян.

Більш виразно поставився до етнічної спадщини Київської Русі видатний історик України М. Грушевський. Він однозначно стверджував, то Київська Русь,— “Київська держава, право, культура була утво­ром одної народності — українсько-руської, Володи миро-Московська — другої, великоруської” . Цю дум­ку він проводив і в своїх численних дослідженнях, зокрема в багатотомній “Історії України — Руси”. На нашу думку, ця теза не позбавлена слушності, хоч все ж не може бути категоричною. Варто пригадати хоча б деякі правові аспекти найдревнішої редакції “Руської правди” 1015 року, в якій відбиті в основно­му проблеми суспільного життя Новгорода і яка пізніше увійшла в комплекс законів Київської Русі — “Руської Правди”. Але М. Грушевський має слушність у тому, що наголошував на прямий генетичний зв'язок спадщини Київської Русі і народу українського.

Уважне прочитання давніх вітчизняних джерел, зокрема, “Повісті временних літ”, переконує, що: поляни 1) жили по сусідству із народом під назвою русь, роси, руси; 2) що ця назва перейшла до полян і їхньої держави.

З усього викладеного ясно, що Київська Русь створена автономним населенням Подніпров'я, в якому провідна роль належала слов'янам-полянам, що жили в тісному контакті з численними неслов'янськими племенами. Держава ця була створена задовго до появи будь-яких приходнів з півночі і була цілком са­мобутньою в своєму існуванні, зі своїми законами і традиціями, і навіть своєю назвою. Київ жив своїм державно-творчим життям незалежно від Новгорода чи від норманів, чи від якихось інших варягів, про що свідчать численні писемні джерела, в тісному контакті з Візантійською імперією і південно-східним світом.

Назва “Руська земля” виникла як назва територіального ядра київсько-полянської держави і стабільно утримувалась протягом X—XII ст. в основному за регіоном Київського, Переяславського, Чернігівського князівства. Пізніше стала поширюватись і на “инии языци, иже дань дають Руси”, тобто, на колонізовані русичами території. До меж Київської Русі, за літописними джерелами, не входив регіон північно-східних, північних і північно-західних земель, які жили своїм осібним життям, проте, в певні часи тісно контактували з київською державою, то визнаючи залежність від неї, то воюючи з нею. Лише в деяких літописах пізнішого часу, коли на певні частини державних київських окраїн поширювалась назва Руська земля. Київська Русь — це держава, яка виникла в ареалі розселення слов'янських і неслов'янських пле­мен, їх співжиття, з яких в багатовіковій історії сформувалась українська народність. Спроба зробити іні­ціатором утворення Київської Русі “північних русів”, що звідкись прийшли із Скандінавії, а згодом жили в регіоні Ладоги й Новгорода і тим підтвердити споконвічну “єдність” і “неподільність” російського народу і російської держави не мають під собою наукового підґрунтя.

У зв'язку з цією проблемою постає питання про існування давньоруської народності в тому розумінні, як про неї нині пишуть у підручниках та історичних розвідках — як цілісної самосвідомої етнічної єднос­ті, що жила на всьому обширі східнослов'янської держави в X—XIII ст.

         Таким чином, з огляду на усі існуючі концепції можна сказати, що в них є доречні думки, проте вони потребують обґрунтованого підтвердження, тому це питання потребує подальшого дослідження.

                                                ЛІТЕРАТУРА

1. Багалій Д. Нарис історії України. — К., 1994.

2. Баран В., Козак Д., Терпиловський Р. Походження слов'ян. — К., 1991.

3. Бойко О. Історія України (запитання і відповіді). — К., 1997.

         4. Брайчевський М.  Ю.  Походжоння Русі.— К., 1996.

5. Борисенко В. Курс української історії. — К., 1997.

6. Брайчевський М. Вступ до історичної науки. — К., 1995.

7. Братко-Кутинський О. Феномен України. — К., 1996.

8. Верстюк В.Ф., Дзюба О.М., Репринцев В.Ф. Україна від найдавніших часів до сьогодення. Хронологічний довідник. — К., 1995.

9. Волков С. На углях великого пожара.— М.,  1990.

10. Волконский Александр. О трех ветвях русского древа и... сепаратизме.— “Русский рубеж”,  - М., 1991.

11. Грабовський С., Ставрояні С., Шкляр Л. Нариси з історії українського державотворення. — К., 1995.

12. Грушевський М. Звичайна схема “рускої” історії й справа національного укладу історії східного слов'ян­ства.— К., “Літературна Україна” від 30 травня  1991 р.

13. Грушевський М. Історія України-Руси. В 11 т. 12 кн. — К., 1991—1998.

14. Грушевский М. Очерк истории украинского народа. — К., 1991.

15. Давня історія України. Кн. 1-2. - К., 1994, 1995.

16. Довідник з історії України. - Т. 1-2. - К., 1993, 1995.

17. Дорошенко Д. Нарис історії України. — Т. 1—2. — К., 1991.

18. Жуковський А., Субтельний О. Нарис історії України. — Львів, 1993.

19. Залізняк Л. Нариси стародавньої історії України. — К., 1994.

20. Єфименко О. Історія України та її народу. — К., 1992.

21. Ісаєвич Я. Україна давня і нова. Народ, релігія, культура. — Львів, 1996.

22. Історія України. — Львів, 1996.

23. Історія України. Курс лекцій у двох книгах. - К., 1992.

24. Істбрія України. Навчальний посібник. — К., 1997.

25. Ільїна Емілія. Читаючи “Велесову книгу”.— К., “Літературна Україна”,  1990.

         26. Іванченко Р. Київська Русь: початки Української держави. Навч. пос. – К., 1999.

27. Котляр М. Історія України в особах. Давньоруська держава. — К., 1996.

28. Котляр М., Кульчицький С. Довідник з історії України. — К., 1996.

29. Крип'якевич І. Історія України. — Львів, 1992.

30. Кирпичников А. Н., Дубов И. В., Лебедев Г. С. Русь и варяги (русские,  скандинавские отношения домон­гольского времени) — М.,   1986.  

31. Літопис Руський. К.,  1989.

32. Моця О., Ричка В. Київська Русь: від язичництва до християнства. — К., 1996.

33. Підкова І., Шуст Р. Довідник з історії України. Ч. 1—2. — Львів, 1994.

34. Полонська-Василенко Н. Історія України. Т. 1—2. — К., 1995.

35. Рибалка І. Історія України. Ч. 1—2. — Харків, 1995, 1997.

         36. Рыбаков Б. А. Киевская Русь.—М., 1998.

         37. Субтельний О. Україна: історія. — К., 1993.

         38. Соловьев С. М. Сочинения в восемнадцати книгах. Книга І. История России с древнейших времен. Т. 1 — 2.— М., 1988.

39. Солженицын А. И. Как нам обустроить Россию? — “Литературная газета”, № 38 от 18.09.1990 г.

40. Толочко П. Київська Русь. - К., 1996.