Історія України
10 клас дата
_________________
Тема. Столипінська реформа.
Мета: схарактеризувати причини
здійснення, мету і складові земельної реформи П. Столипіна; пояснити, як відбувалося її
здійснення та як вона вплинула на українські землі в складі
Російської імперії; проаналізувати діяльність українських політичних
партій у цей період; визначити особливості ставлення
загальноросійських партій до українського руху; схарактеризувати «українське
питання» в діяльності ІІІ і IV Державних дум; пояснити зміст
основних термінів і понять; розвивати вміння учнів аналізувати й
узагальнювати історичний матеріал; виховний аспект реалізується на
підставі ознайомлення учнів із діяльністю українських
громадсько-політичних діячів цього періоду.
Тип уроку: комбінований.
Обладнання: підручник, стінна карта
«Українські землі в 1907—1914 рр.», атлас, ілюстративний і
дидактичний матеріал.
Основні терміни та поняття: земельна
реформа П. Столипіна, Український інформаційний комітет, Товариство
українських поступовців, великодержавний шовінізм, «справа Бейліса».
Основні дати: 1906—1911 рр. —
здійснення земельної реформи П. Столипіна; 1908 р. — створення
Товариства українських поступовців; 1910 р. — урядовий циркуляр про
заборону реєстрації будь-яких українських та єврейських товариств в
Україні; 1911 р. — «справа Бейліса»; 1908 р.
— у Державній думі Росії вперше розглядалося «українське
питання»; 1914 р. — вулична демонстрація в Києві з
нагоди 100-річчя від дня народження Т. Шевченка.
Хід уроку
І. Організація навчальної діяльності
ІІ. перевірка домашнього завдання
Запитання та
завдання
1. Як
розгорталися події революції 1905—1907 рр.
в Наддніпрянській Україні в січні—серпні 1905 р.?
2. Якими
були наслідки проголошення Маніфесту 17 жовтня
1905 р.?
3.
Схарактеризуйте селянський рух у Наддніпрянщині в роки
революції.
4.
Схарактеризуйте зміни в діяльності українських політичних партій у роки
революції 1905—1907 рр.
5. Якими були
здобутки українського національно-культурного руху в цей період?
6.Український
громадськополітичний діяч, член УСДРП В. Дорошенко
оцінював створення української громади у складі
І Державної думи як «проголошення існування
нації».
Чи
поділяєте ви таку оцінку? Обґрунтуйте свою
точку зору.
ІІІ. актуалізація Опорних знань, умінь і
навичок
Запитання та
завдання
1. Які
чинники перешкоджали розвитку сільського
господарства
Наддніпрянщини
на початку ХХ ст.?
2. Назвіть
загальноросійські партії, які діяли в
Наддніпрянщині.
3. Які масові
виступи здійснювали українці, що перебували під владою Австро-Угорщини
в 1900—1914 рр.?
IV. вивчення нового матеріалу
1 Земельна реформа п. Столипіна та її
вплив на розвиток Наддніпрянської України.
Робота з підручником
Учні
опрацьовують відповідний матеріал підручника,
складаючи
характеристику
земельної реформи П. Столипіна за планом:
1)причини
здійснення;
2) мета реформи;
3)
складові реформи;
4) особливості
здійснення реформи в Україні;
5)
результати реформи.
Революція 1905—1907 рр. зазнала
поразки.
Правлячі кола імперії зберегли
владу. Однак вони дедалі більше усвідомлювали
необхідність змін.Однією з головних причин
революції було аграрне питання, розв’язати
яке запропонував шляхом реформи голова Ради
міністрів і міністр внутрішніх справ П.
Столипін. Реформа була започаткована Указом
від 9 листопада 1906 р. і завершилася
Законами від 14 червня 1910 та 29 травня
1911 р.
Головними
причинами проведення земельної реформи П.
Столипіна
була
необхідність розв’язання аграрного питання, яке з економічного переросло
в політичне, потреба зменшення конфронтації в суспільстві
та відвернення загрози нового революційного
вибуху. Метою реформи було підвищення ефективності сільськогосподарського виробництва,
збільшення товарності селянських господарств,
зміцнення соціальної підтримки самодержавства на
селі та розв’язання проблеми аграрного
перенаселення.
Земельна реформа
передбачала:
Зруйнування селянської
громади та закріплення за кожним
господарем у приватну власність земель, якими
він користувався. Одержуючи надільну землю
у власність, селянин міг вимагати її
виділення одним масивом або відрубом. Він
мав право переселитися на неї й
створити власний хутір;
надання
селянам кредитної допомоги через Селянський
кредитний банк;
заохочення
переселення селян із регіонів із високою густотою населення, де не
було вільних земель, до малозаселених
районів Сибіру, Північного Кавказу й Середньої
Азії.
Здійснюючи
реформу, П. Столипін зіткнувся із сильним
опором як із боку правих, що не
були зацікавлені в руйнуванні традиційного сільського
укладу, так і з боку лівих (особливо
есерів та більшовиків), які, мріючи про нову
революцію, не бажали зменшення соціальної напруги на селі.
Чимало
самих селян також опиралися реформі,
побоюючись розорення й не бажаючи змінювати
звичне життя .Наддніпрянщина стала одним із
регіонів, де земельна реформа відбувалася
найбільш
успішно. Земельна
реформа П. Столипіна не змогла повністю
розв’язати всі суперечності на селі. Вона
не ліквідувала соціальної напруженості, яка
ще більше загострилася. Економічні наслідки
реформи були більш вагомими: значно
збільшилося виробництво товарного зерна, було
освоєно нові території на сході країни,
завдяки розоренню частини селян з’явилася
нова робоча сила для промисловості. Від
1910 до 1913 р. посівні площі в Наддніпрянщині
збільшилися на 900 тис. десятин ідосягли
22,9 млн. десятин.
У 1913
р. було знято найбільший валовий збір
зернових — 1200 млн. пудів. Третина
всієї продукції сільського господарства вивозилася
за кордон. Частка України в загальноімперському
експорті зерна перевищувала 40 % і становила
250—300 млн. пудів щорічно. Завершити реформу П.
Столипін не встиг. 1 вересня 1911 р. його
було смертельно поранено.
2 українські політичні партії в
1907—1914 рр.
Переслідування
учасників революції 1905—1907 рр., що розпочалися
після її поразки, призвели майже до
повного розгрому українських політичних партій.
Так, якщо на червень 1907 р. УСДРП
мала
близько 3 тис. членів, то вже за
кілька місяців її кількість
зменшилася
в десятки разів.
У
1908—1909 рр. єдиною ознакою існування
партії була легальна газета «Слово», що
виходила в Києві за редакцією В. Садовського,
С. Петлюри, М. Порша та Я. Міхури,
які також
складали центральний комітет УСДРП.
Починаючи від
1908 р. лідери партії, що не були заарештовані або
змогли
емігрувати, намагалися відновити діяльність
УСДРП. Результатом цього стало створення
Організаційного комітету українських
соціал-демократів
вищих навчальних закладів та київської
робітничої
організації.
Улітку 1909 р. представники відновлених місцевих
організацій зібралися на нараду у Львові.
Однак через розбіжності в поглядах УСДРП
відновлено не було. Невдало завершилася
також спроба її членів приєднатися до
РСДРП через відмінності в ставленні до
національного
питання.
Після цих
невдач більшість провідників УСДРП, радикально
змінивши погляди, перейшла на націоналістичні
позиції. До них приєдналися й деякі лідери
СДС (М. Меленевський, О. Скоропис-Йолтуховський
та ін.). У 1911 р. у Львові на нараді
УСДРП одна частина лідерів української соціал-демократії
висловилася за те, що українцям у своїй боротьбі необхідно
спиратися на власні сили, а друга —
обстоювала необхідність підтримки з боку Австро-Угорщини.
Зрештою
ці
суперечки спричинили виникнення двох окремих
організацій —
Українського
інформаційного комітету та Молодоукраїнської
партії.
Проте
остання так і не почала роботу.
Український інформаційний
комітет у
1912—1914 рр. здійснював активну діяльність, інформуючи
європейську
громадськість про українські справи. Його
представники
працювали
у Великій Британії, Франції, Австро-Угорщині
та інших
державах.
У той
час як провідники УСДРП, що перебували
в еміграції, ставали на самостійницькі позиції,
діячі партії, що залишалися в Російській
імперії, продовжували діяльність. Вони
організували видання
українських
суспільно-політичних журналів у Москві — «Украинская
жизнь» та
Києві — «Дзвін».
Після
поразки революції УСДРП припинила діяльність.
Така доля партії була обумовлена тим,
що вона, орієнтуючись на легальні
методи
роботи, в умовах післяреволюційних переслідувань,
за відсутності власної думської фракції,
діяти не змогла. У цій ситуації
члени
ради УСДРП Б. Грінченко, С. Єфремов,
Є. Чикаленко та інші
вирішили
на основі місцевих партійних осередків
відновити колишню Загальноукраїнську безпартійну
організацію. На з’їзді УСДРП
у 1908
р. ідею підтримали та назвали нову
організацію, за пропозицією О. Лотоцького,
Товариством українських поступовців (ТУП).
Поступовці
виступали за перетворення Російської імперії
на федеративну державу, надання Україні автономії, упровадження
української
мови в
школах, створення українознавчих кафедр у
Київському та
Новоросійському
(Одеському) університетах. Свої задуми вони
намагалися реалізувати за підтримки російських
ліберальних партій,
що мали
власне представництво в Думі. У 1911—1913 рр. ТУП
використовувала загальноросійські з’їзди земств,
учителів із питань
організації
народної освіти для проведення через них
резолюцій про
необхідність
запровадження в школах Наддніпрянщини навчання
українською
мовою.
У квітні 1912
р. на з’їзді ТУП було затверджено «українську платформу», що
містила такі вимоги:
запровадження
навчання в школах українською мовою;
викладання
української мови, літератури та історії як
окремих
предметів
у середніх та вищих навчальних закладах;
використання
української мови в судочинстві, церкві та громадських
організаціях;
скасування
заборон на привезення з-за кордону
літератури, виданої українською мовою.
Для
популяризації «української платформи» ТУП
використовувала
журнал
«Украинская жизнь» та уклала угоду з
російською Партією
конституційних
демократів (кадетів), які мали представляти
її в Думі.
3
загальноросійські політичні партії та український рух.
У
Наддніпрянській Україні діяли осередки
загальноросійських
політичних
партій. Усі вони мали власні позиції
щодо національних
прав українців.
Представники партій російських лібералів, кадети та
октябристи,
обстоюючи єдність Російської держави, були категорично
проти права українців на самовизначення й національно-територіальну
автономію. Однак уважали, що будь-які
репресії проти національних рухів ведуть
лише до їх зміцнення, що всім
народам необхідно надати демократичні права
й національно-культурну автономію — право навчатися
рідною мовою, використовувати її в суді та
церкві, розвивати власну культуру тощо.
Праві
чорносотенні організації «Союз русского народа»,
«Союз Михаила Архангела», «Клуб русских
националистов» та інші категорично заперечували
саме існування українців, а український рух
уважали
«німецькою
інтригою», вигаданою для ослаблення Російської
імперії.
Суттєво
різнилися погляди на український рух серед
партій соціалістичного спрямування. Представники
фракції меншовиків Російської соціал-демократичної партії не
заперечували права українців на національно-культурну автономію. Проте,
на їхню думку, будь-які національні рухи послаблювали
єдиний революційний фронт проти
царизму,
а демократичні свободи й соціалістичні перетворення
є достатніми для задоволення національних потреб
українців.
Прибічники
більшовиків у складі РСДРП спочатку не
відрізнялися від меншовиків у своєму ставленні
до «українського питання».
Однак
напередодні Першої світової війни, коли національне питання
стало
набувати особливої ваги у світовій політиці,
лідер більшовиків
В. Ленін
проголосив безумовну підтримку права України
на самовизначення, розуміючи під тим її
відокремлення та утворення самостійної держави.
Це він вважав доцільним для боротьби
проти царизму та здійснення демократичних перетворень. Однак у наступний період здійснення
соціалістичної революції національні рухи й
національні утворення ставали перешкодою в
боротьбі за встановлення
світової
пролетарської республіки.
Партія
соціалістів-революціонерів (есерів) була єдиною загальноросійською
партією, яка беззастережно підтримувала право українців
на
національно-територіальну автономію. Есери були
прибічниками
перебудови
Російської імперії у федеративну республіку та
надання
права
національного самовизначення всім неросійським
народам.
4 український національно-культурний
рух.
Випереджальне
завдання
Упродовж
розгляду нового матеріалу складіть розгорнутий
план
за темою
«Розвиток українського національно-культурного
руху
в
Наддніпрянській Україні в 1907—1914 рр.».
Політика,
здійснювана російською владою в Наддніпрянщині після революції 1905—1907 рр.,
спричинила погіршення умов розвитку
українського
національно-культурного руху. У ньому набувають поширення
прояви великодержавного шовінізму.
Робота з
термінами та поняттями
Великодержавний
шовінізм — одна з агресивних форм націоналізму,
що проповідує національну винятковість,
зверхність однієї нації над усіма іншими,
розпалює національну ворожнечу
й нетерпимість.
У 1908
р. в Києві розпочав діяльність «Клуб
русских националистов». За підтримки російської влади згодом його
відділи з’явилися
в десятках
міст і містечок Наддніпрянщини. Метою своєї
діяльності
клуб
уважав «вести суспільну і культурну війну
проти українського
руху на
захист основ Російської держави в Україні».
Робота з
документом
О.
Лотоцький про розвиток українського руху в
Наддніпрянщині
після
революції 1905—1907 рр.
По першій
революції Україна не зазнала жодних змін
у своєму політичному становищі. Утворення
українських політичних організацій нищилося
правом адміністративної реєстрації, можливість
утворення певного національного тіла бодай
у парламенті російському відпала з виданням
закону 3
червня 1907 р., що закрив доступ до Думи
демократичних елементів України… Українська мова
так і залишилася на своєму традиційному
становищі «ізгоя» — в школі, в адміністрації, в
суді та навіть у громадській книго збірці…
Почалася
боротьба з українством і в першу чергу з
українською мовою
на всьому
приступному фронті. Заборонялися «Просвіти»,
клуби, не дозволялося друкувати українські
оповістки, співати українські пісні не
лише
на
концертах, але й просто на вулицях по
селах; українським кобзарям
заборонялося
співати по ярмарках, школярам не вільно
було співати колядок; учителі одбирали у
школярів Євангелія в українській мові і т. ін.
1) Які
факти наводить автор документа?
2) Які
висновки можна зробити на підставі цих
фактів про політику російської влади щодо українського руху в
післяреволюційний
період?
Циркуляр
міністра освіти 1906 р., який дозволяв
шкільним учителям використовувати українську мову
для тлумачення окремих не
зрозумілих
учням слів, було скасовано. Закривалися
українські друковані видання. У 1907 р.
з 18 українських видань у Наддніпрянщині
залишилося лише дев’ять. У наступні роки їх
кількість зменшилася. Тих, хто передплачував
українську періодику, звільняли
з посад
як неблагонадійних осіб. Цензурні обмеження
застосовувалися щодо українських театральних
вистав.
Усіляко
обмежувалася діяльність «Просвіт». Незважаючи на суто
культурницьке
спрямування роботи (читання лекцій, організація
вечорів, заснування бібліотек, поширення
українських книжок тощо),
вони
постійно зазнавали переслідувань із боку
владу. Їхня робота
припинялася
перереєстраціями. Так, сенат Російської імперії
підтримав у 1908 р. рішення губернської влади Полтави відмовити в реєстрації
місцевої «Просвіти». Він пояснив, що, допомагаючи культур-но-освітньому
розвитку української людності, «Просвіта»
приховує
в собі
сепаратистські домагання й це може призвести до небезпечних
наслідків.
20 січня
1910 р. з’явився урядовий циркуляр, що
забороняв реєструвати будь-які українські та
єврейські товариства незалежно від
поставленої
ними мети. У ньому підкреслювалося, що
об’єднання на
основі
національних інтересів призводить до посилення національної
відокремленості
та може викликати небажані для Російської
імперії
наслідки.
Через урядові обмеження у 1914 р. в
Наддніпрянщині залишилася лише одна «Просвіта» в
Катеринославі.
Урядові
обмеження поширилися на проведення в 1911 р. заходів,
пов’язаних
із 50-ю річницею від дня смерті Т.
Шевченка. Було заборонено збирання коштів
на спорудження пам’ятника поетові. Проявами
«українського сепаратизму» Тимчасовий комітет у
справах
друку
визнав навіть портрети Т. Шевченка, малюнок
пам’ятника
поету й
карту України в «Народному календарі».
Уживання назв
«Україна»
та «український народ» влада заборонила й
конфіскувала
повні
видання «Кобзаря» Т. Шевченка.
Одночасно
з українцями в Наддніпрянщині утисків
зазнавали
й інші
неросійські народи. Особливо це стосувалося
євреїв. Широкого розголосу набула в 1911 р.
«справа Бейліса», за якою працівника
цегельні
єврея М. Бейліса віддали під суд за
підозрою в убивстві
з ритуальною
метою російського хлопчика Андрія Ющинського. «Справа Бейліса»
тягнулася два роки та завершилася великим
судовим
процесом. На
захист М. Бейліса виступили М. Грушевський, А. Шептицький, С.
Єфремов, В. Короленко та ін. На суд
чинили тиск чорносотенці, поліція висувала
лжесвідків. Проте рішенням присяжних
М.
Бейліса було визнано невинним і виправдано.
5
«українське питання» в ІІІ та IV державних думах.
Робота з
підручником
Учні
опрацьовують відповідний матеріал підручника, визначаючи,
як
відбувався розгляд «українського питання» в ІІІ
і IV Державних
думах
Росії. Учитель систематизує й доповнює
результати роботи
учнів,
використовуючи наведений нижче матеріал.
Додаткова
інформація
Запроваджені 3
червня 1907 р. поправки до виборчого закону привели
до
значних змін у складі Державної думи. У ІІІ
Державній думі, що працювала від 1
листопада 1907 до 9 червня 1912 р., переважали
великі землевласники й консервативно налаштовані депутати. Із 442
депутатів 95 представляли дев’ять українських губерній.
Української думської громади
у складі
Думи створено не було. Намаганнями
депутатів-українців О. Лотоцького та В.
Піснячевського виник лише невеликий гурток
симпатиків
України.
Однак, коли мова заходила про потреби
України, вони здебільшого відмовчувалися.
Уперше за
історію Державної думи «українське питання»
розглядалося
29 березня
1908 р. Це був законопроект про
запровадження в початкових
школах
української мови, за яким передбачалося від
1908/1909 навчального року в районах етнічного
розселення українців увести її вивчення і забезпечити
викладання необхідними посібниками. При цьому
вивчення
російської мови
залишалося обов’язковим. Однак законопроект було
розглянуто лише частково, а потім передано
до комісії з питань народної освіти, де він і
загубився. Останню крапку в цьому питанні поставили в жовтні
1910 р.,
коли після тривалих обговорень і наступного
голосування було
заборонено
використання української мови в початковій школі.
Удруге
увагу депутатів до «українського питання»
було звернуто
в грудні
1909 р. під час розгляду законопроекту про
використання рідної
мови в
місцевих судах. Українські ультраправі депутати
О. Бобринський
та В.
Шульгін, що відрізнялися вкрай шовіністичними
поглядами, навіть
організували
«виступ від народу», запевняючи, що «вони,
українці, самі
не хотіли
української мови в судочинстві». За результатами
голосування
українській
мові було перекрито доступ і в суди.
Дещо іншим
було ставлення до «українського питання» в
IV Державній
думі (15
листопада 1912 — 6 жовтня 1917 р.).
Із 442 депутатів 96 представляли дев’ять губерній
Наддніпрянщини. Під час передвиборчої кампанії
лідери
ТУП уклали угоду з кадетами, що вони
захищатимуть у Думі права
українців.
За два роки роботи IV Державної думи
до початку Першої світової війни
«українське питання» в ній поставало двічі.
У червні 1913 р.
фракції
кадетів і трудовиків звернулися із запитом
до уряду про переслідування в Наддніпрянщині
українських громадських організацій. Під
час
обговорення цього
питання в Думі проблеми українства були
широко висвітлені. На захист українців
виступили кадети (П. Мілюков), трудовики
(В.
Дзюбинський), соціал-демократи (Г. Петровський).
Це викликало обурення депутатів правої
більшості, що підтримували урядову політику.
Наступного
разу «українське питання» було порушене
1914 р. з приводу урядових заборон відзначати
100-річчя від дня народження Т. Шевченка.
26 лютого, у день народження поета, фракції
трудовиків, кадетів,
октябристів,
а згодом і соціал-демократів внесли запит,
де звинуватили
міністра
внутрішніх справ у тому, що, заборонивши
відзначати ювілей
Т. Шевченка,
він перевищив свої повноваження. Як і раніше, обговорення
цього
питання вийшло за межі згаданої події
та сприяло приверненню
уваги
громадськості до порушення прав українців.
6
шевченківський ювілей 1914 р. та український рух.
Політика
заборон, яку застосовував російський уряд у
1907—
1914 рр. щодо українського
національного руху, поширювалася також
і на
різноманітні масові заходи. У 1911 р. було
заборонено проведення вечорів і панахид на
вшанування пам’яті Т. Шевченка.
У 1914
р. українці відзначали 100-річний ювілей
від дня народження Т. Шевченка. На західноукраїнських землях
австро-угорська
влада
ніяк не перешкоджала цьому. Російський уряд
поставився до
цього
інакше. Напередодні ювілею міністр внутрішніх
справ М. Маклаков звернувся до всіх
губернаторів із розпорядженням, де зобов’язав
їх заборонити будь-яке публічне святкування
100-річчя від дня
народження Т.
Шевченка. Не дозволялося проводити урочисті збори,
називати
ім’ям поета школи, вулиці, фонди та
стипендії. Міністр
рекомендував
уважно стежити, щоб установлення пам’ятників
Шевченку не набувало форми масових громадських заходів. Він
заборонив
також
друкувати ювілейне видання творів поета.
Синод Російської
православної
церкви не залишився осторонь і спеціальним розпорядженням
заборонив здійснювати панахиди в пам’ять Т.
Шевченка.
Міністерство
освіти заборонило учням навчальних закладів відвідувати заходи й
концерти, присвячені ювілею. Куратор Київської шкільної
округи А. Деревицький, пояснюючи це
рішення, заявив, що
Т. Шевченко
писав мовою, яка не вивчається в навчальних закладах,
а його
творчість не містить матеріалів, які можуть
використовуватися в навчальному процесі.
За таких
обставин лідери ТУП та інші громадські діячі, щоб уникнути можливих
провокацій, вирішили демонстративно відмовитися
від
проведення в Наддніпрянській Україні, особливо в
Києві, ювілейних заходів і закликали студентів
утриматися від участі в стихійних
вуличних
демонстраціях, а оголосити замість цього одноденний страйк
протесту.
За ініціативою ТУП урядова заборона
святкування ювілею
Т.
Шевченка була розглянута IV Державною
думою.
Незважаючи
на урядові заборони й заклики поступовців,
10—
11 березня 1914
р. студенти організували в Києві вуличну демонстрацію. Удень 10
березня багато киян зібралися поблизу
Софійського
собору,
де традиційно щороку відбувалася панахида
на честь Шев-
82
ченка.
Побачивши, що собор зачинений, вони
влаштували вуличну
демонстрацію
протесту. Проти демонстрантів рушив натовп,
підбурюваний чорносотенною організацією «Двоголовий
орел». Серед демонстрантів були поранені й десятки
заарештованих. Наступного дня
демонстрації
та сутички поновили ся.
Робота з
документом
Зі
спогадів українського письменника С.
Васильченка
про
святкування шевченківського ювілею 1914 р.
Мені
пригадалося, як одбувався той пам’ятковий ювілей 1914 р. у Києві.
Україна
готувалася до бучного ювілею, і він мав
би вилитися в таке всенародне свято, якого
ще до того часу не знала Україна;
влада це бачила і вжила заходів; всякі
святкування, навіть панахиди, були суворо
заборонені.
Усім
школам був даний з цього приводу суворий
наказ. У Києві видавництво «Криниця» надрукувало 12 тис.
примірників «Кобзаря» до ювілею —
усі вони
були конфісковані. Гадали, що ніякого
святкування не буде. Але
якось
несподівано в пам’ятковий день увесь Київ,
особливо молодь, вийшли
на вулиці міста
з портретами Т. Шевченка, зі співами, прапорами, з квітами.
Того року
була рання весна, і цей день видався
надзвичайно теплий і ясний.
Усі
вулиці були забиті людьми. Ганяла поліція,
гарцювали з нагаями козаки — цілими натовпами
хватали в тюрму, нічого не помагало.
1) Які
факти наводить автор спогадів?
2) Які
висновки щодо рівня національної самосвідомості
українців
можна
зробити?
V. закріплення нового
матеріалу
ІІ варіант
Бесіда за
запитаннями
1. Коли
розпочалася земельна реформа П. Столипіна?
2. Яку
назву мав єдиний російський журнал, що
висвітлював життя українців у Російській імперії?
3. На
з’їзді якої української партії в 1908 р.
було утворено ТУП?
4. Представники
яких загальноросійських партій узагалі заперечували
факт існування українців?
5. Яким
було ставлення есерів до «українського
питання»?
6. Що
таке великодержавний шовінізм?
7. У
якому місті Наддніпрянської України в 1914 р.
діяла остання
«Просвіта»?
Коли вперше в історії Державної думи в ній
розглядалося «українське питання»?
8. Які події
відбулися в Києві під час шевченківського ювілею 1914 р.?
VІ. підсумки уроку
8Земельна
реформа П. Столипіна мала розв’язати
аграрну проблему й перешкодити вибуху нової
революції. Цієї мети було досягнуто лише
частково: деякі соціальні суперечності реформа розв’язала, однак
спричинила появу нових.
8Умови
післяреволюційної реакції стали важким періодом
для
українських
політичних партій: вони були змушені згорнути свою
діяльність
або шукати нові форми діяльності.
8Ставлення
загальноросійських партій до українського руху
суттєво відрізнялося, починаючи від повного
заперечення факту існування українців до
визнання за ними права на національне
самовизначення.
8Умови
для розвитку українського національно-культурного
руху
в 1907—1914 рр.
у Наддніпрянщині були надзвичайно несприятливими:
влада всіляко обмежувала й переслідувала
українську
культуру, закривала
українські громадські установи тощо.
8Обговорення
українських питань у ІІІ та IV
Державній думах,
хоча й
безрезультатні, сприяли приверненню уваги громадськості
до проблем українства.
8Події,
пов’язані із шевченківським ювілеєм 1914 р., сприяли формуванню національної
самосвідомості українців і подальшому розвитку українського руху.
Урядові заборони мали зворотну дію:
їхній
надмірний характер сприяв тому, що до
українського руху
долучалися
ті, хто раніше були до нього байдужі.
VII.домашнє
завдання
Опрацюйте
відповідний матеріал підручника
Немає коментарів:
Дописати коментар